Дмитро Чобіт - Монолітне болото або ЗАТ БЮТ

На мій превелий жаль, на судових засіданнях у справі Медведчук-Чобіт, які впродовж майже двох років відбувалися у Печерському районному суді міста Києва (з жовтня 2002-го до травня 2004 року), я, крім Левка Лук’яненка і Степана Хмари, там більше нікого з фракції БЮТ не бачив! Дуже показово, що на цей процес знайшли час прийти і стати на мій захист два колишні Голови Верховної Ради України - комуніст Олександр Ткаченко і соціаліст Олександр Мороз, за що я їм теж щиро дякую; мої ж колеги по партії «Батьківщина» часу чомусь не мали. Правда, в Апеляційний суд м. Києва у липні 2004 року один раз прийшли Валентин Зубов, Сергій Сас і ще хтось, здається, Михайло Волинець. Оце і все. Між іншим, депутати попередніх скликань приходили значно частіше.

Шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, із моїми судовими процесами вийшло якесь велике непорозуміння. Фактично мене кинули - у повному розумінні цього слова. Цілих два роки я на суди ходив, як на роботу, - не було часу нічим іншим займатись. Одне моє пояснення містить понад 1600 сторінок машинопису. У ньому я каменя на камені не залишаю від брехливих претензій В.Медвечука. Але хто його читав? Його б надрукувати, аби для історії залишилось, але це Вас абсолютно вже не цікавило, мабуть, тому, що В.Медведчук зійшов з політичної арени, а його бізнес-соратники стали Вашими друзями. Це пояснення слухала хіба суддя Ніна Фадєєва, вона чудово знала суть справи і добре розуміла, за ким правда, але зробила все, аби чорне назвати білим. Ця служителька печерської Феміди, всупереч беззаперечним фактам, які мають дуже сильне документальне підтвердження, іменем України винесла рішення, яким задовольнила майже всі позовні вимоги головного канцеляриста Кучми і правду визнала неправдою, а явну брехню возвела у ранг істини. Вона іменем України навіть постановила вважати, що В.Медведчук ніколи не був засудженим! І це при наявності у справі документів та газетної публікації 1974 року про винесення йому обвинувального вироку суду та визначення йому покарання у вигляді двох років позбавлення волі і взяття під варту прямо в залі суду! Оце і є яскравим прикладом кривосуддя.

Адвокат С.Островський, який захищав мої інтереси, підготував заяву в Генеральну прокуратуру України про притягнення судді Печерського районного суду м. Києва Н.Фадєєвої до кримінальної відповідальності за шістьма статтями Кримінального кодексу. Саме стільки, на його думку, вона вчинила дій з ознаками кримінальних злочинів під час дворічного слухання справи за позовом В.Медведчука до Бродівського видавництва «Просвіта» та мене як автора книги «Нарцис.» Копію цієї заяви та інші документи мною було передано в Комітет з питань правової політики. На цю тему я мав неодноразові розмови з головою комітету Василем Васильовичем Онопенком (4-й номер у списку БЮТ). Яке ж було моє здивування, коли очолюваний ним комітет рекомендував одіозну суддю Н.Фадєєву на підвищення - тепер вона вже член Адміністративного суду України! Чудеса, та й годі.

До речі, ця судова справа була далеко не моєю особистою - вона мала велике суспільне звучання, і це багато хто з відповідальних мужів та політиків розуміли. Мабуть, і Ви теж, шановний Олександре Валентиновичу. Я вже, грішний, думав, що Ви цілком забули судову справу члена політради партії «Батьківщина». Аж виявилось - ні! Ви її пам’ятаєте, бо все-таки, подзвонивши до мене в Броди 21 грудня 2005 року, за неї згадали та навіть обіцяли закрити всі борги перед юристами, які захищали мої інтереси, і, о диво, надати мені юристів «Батьківщини» для переможного завершення справи. Я відмовився від Вашої милості. Терпіли президент фірми «Професіонал» М.Полудьонний та інші більше року - то ще потерплять. А відмовився я тому, що Ви не стільки прагнули допомогти, скільки задобрити, аби я не зробив чого, Вам не бажаного. Адже подзвонили Ви до мене тоді, коли остаточно переконалися, що я справді відмовився балатуватися за списком БЮТ. Коли Ви телефонували, шановний Олександре Валентиновичу, я якраз писав оцю відповідь і не мав жодного наміру переривати такий важливий процес.

Шановна Юліє Володимирівно, впродовж усього часу перебування у політиці (з 1989 року) свою діяльність я незмінно будував лише в інтересах України та її народу, не пристосовуючись при цьому до жодних персон, навіть заслужених, у тому числі і до Вас. Але Ви, шановна Юліє Володимирівно, мусите пам’ятати випадок, коли мої, абсолютно несплановані дії, суттєво вплинули на Вашу особисту долю. У березні 2001 року, у день Вашого звільнення із Лук’янівського СІЗО після знаменитого рішення судді М.Замковенка, впродовж півдня сотні пікетувальників тримати в облозі прохідну цієї установи. Майже шість чи сім годин Вас все ще не звільняли. За цей час через прохідну періодично, по одному і по двоє-троє, проходили спортивної зовнішності молодики, одягнені у темні куртки, спортивні шапочки, кросівки. Мене заінтригував той факт, що молодики на територію тюрми постійно йдуть, а назад ніхто не вертається. І я вирішив подивитись, у чому ж річ. Коли черговий молодик проходив через прохідну, попередньо показавши через віконце посвідчення, я пішов за ним. Охорона не встигла замкнути двері, і в коридор увійшло ще кілька депутатів, серед них був і Олександр Турчинов, але лише мені одному вдалося прорватися на тюремне подвір’я. До мене підбіг черговий офіцер і почав вимагати залишити межі установи. Я відповів, що залишу її лише тоді, коли з’явиться начальник тюрми і виконає рішення суду про Ваше звільнення, шановна Юліє Володимирівно. Начальника не виявилось на місці, але підійшов полковник Савченко, до речі, в цивільному - його я добре знав, згодом він став генералом. Цей полковник саме вишиковував у дві довгих шеренги кілька десятків молодиків. Савченко вимагав, аби я покинув подвір’я і не порушував закон. У відповідь я звинуватив його. Зав’язалася словесна перепалка, у ході якої я закликав депутатів іти з прохідної на подвір’я, аби допомогти міліції виконати рішення суду щодо звільнення Юлії Тимошенко. У цьому неймовірному гармидері Олександр Турчинов не допустив депутатів на тюремне подвір’я і просив мене теж його залишити. Однак я його не послухав. І добре зробив, бо через деякий час Вас, шановна Юліє Володимирівно, вивели із воріт приміщення слідчого ізолятора. Пам’ятаю, що Ви були дивно вдягнуті, як спортсменка, - в одних лише темних колготках (чи рейтузах) і светрі та з великою синтетичною сумкою в руках. Вас повели не до прохідної, на якій перебували депутати, а до воріт тюремного подвір’я. За Вами йшов якийсь офіцер, солдати і полковник Савченко; за ними, утворивши півколо, просувались молодики у цивільному - саме ті, які впродовж тривалого часу йшли поодинці і невеликими групами через прохідну; мабуть, це були штатні міліцейські провокатори, що мали зчинити якийсь безлад під час Вашого звільнення. Ви вже підійшли до брами, коли я підбіг до Вас, навіть не встиг привітатися - було не до того, взяв Вашу сумку і рішуче сказав іти на прохідну. Ви вже були за крок від брами і запитали: «А яка різниця?» Я теж не знав, яка різниця, але мені було добре відомо, що на прохідній Вас чекали депутати з букетами квітів і тележурналісти, які за цілий день геть перемерзли, бо приїхали прямо із теплої зали суду і зовсім не були готові до тривалого стояння на морозі, але вони стояли і чекали Вас. Тоді я подумав, що влада хоче не допустити телезйомки моменту Вашого звільнення, а відповідно і показу цього відеосюжету по телебаченню. І коли Ви запитали: «Яка різниця?», Савченко у цей момент повторював у рацію: «Внимание, открываем ворота». За брамою стояв сильний галас сотень людей, було шумно, і я закричав: «На прохідну!» Й рішуче спрямував Вас туди. Ви послухались, як дитина; ми з Вами пройшли крізь стрій молодиків, і Ви опинилися на прохідній, де Вас вже зустрічали з квітами депутати. Пригадую, що серед них знаходилися Олександр Турчинов, Валентин Зубов і фотограф Олександр Прокопенко. Згодом О.Прокопенко розповів, що в той час, коли я прорвався на тюремне подвір’я, до брами прибув великий підрозділ беркутівців у шоломах, які відтіснили звідти людей. Після цього вони підігнали вантажну і легкові машини та створили широкий кордон між брамою і людьми, що стояли перед прохідною. Олександр жахнувся, коли побачив, як Ви, шановна Юліє Володимирівно, підійшли до брами, за якою стояли міцні наряди «Беркута». Серед них були і два працівники Генеральної прокуратури України, які мали пред’явити Вам нові звинувачення та новий ордер на арешт. Фактично повторний арешт, шановна Юліє Володимирівно, було зірвано саме завдяки моїм діям. Я цей факт ніколи особливо не афішував, але про нього багато хто знає; тепер, при моєму демарші із списку БЮТ і ВО «Батьківщина», я вирішив про нього розповісти докладніше, аби Ви, шановна Юліє Володимирівно, бува, про нього не забули зовсім.