Дмитро Чобіт - Монолітне болото або ЗАТ БЮТ

Та про які організації ВО «Батьківщина» можна було говорити, коли в районах вони обмежувалися кількома платними функціонерами, які дуже часто чомусь працювали сімейним підрядом. Так, офіс районної організації Дніпропетровського району знаходився тоді на 9-му поверсі житлового будинку і являв собою звичайну трикімнатну квартиру, у якій мешкала сім’я. Зайшовши у цей «районний штаб партії», потрібно було взуватися у запропоновані господинею капці. Господиня одночасно була секретарем районної організації ВО «Батьківщина», її мама - заступником голови, ну, а тато - головою. Не пригадую прізвища цього тата (при потребі можу знайти), але він був полковником КГБ у відставці. Оце й уся Дніпропетровська районна організація!

В Солонянському районі організація теж була сімейна: голова - тато-пенсіонер, колишній керівник райоб’єднання «Сільгосптехніка», заступники - два його сини, а секретар - невістка. Між іншим, з одним із синів вийшов конфуз - він мав російський паспорт. А тато, на мою ганьбу, їздив винятково на «Волзі» з російськими номерами і трикольором. Але «наймогутнішою» райорганізацією звичайно була Нікопольська районна; вона знаходилась в магазині глухого села за 30 кілометрів від райцентру. Цей магазин без вивіски (місцеві люди й так знали, що там можна було купити хліб, сіль і горілку) був навпіл перегороджений шторою, за якою жила сім’я! Таких чудес я ніколи не бачив. Цю організацію очолювала жінка-фельдшер із дуже складним татарським прізвищем, а єдиним заступником у неї була рідна дочка, секретаря вони ще не знайшли.

Про партійні неподобства і я, і начальник мого виборчого штабу Олексій Дідок інформували центральний штаб партії, але до самих виборів абсолютно нічого не змінилося. Мабуть, ці сімейно-партійні підряди успішно трудилися і на президентських виборах у 2004 році.

Шановні Юліє Володимирівно й Олександре Валентиновичу, у Солонянському виборчому окрузі просто неможливо було опиратися на партійні структури - їх практично не було, тому я пішов до письменницької організації. Мій давній приятель, письменник-ветеран Григорій Бідняк, у будинку якого я ночував ще у 1996 році, дуже багато мені допоміг, за що я йому щиро вдячний. Він організував друкування газет і листівок, а чудова письменниця Леся Степовичка зголосилася бути моєю довіреною особою, вона із молодечим запалом об’їздила мало не увесь округ, побувала у більшості шкіл Криничанського і Нікопольського районів і на кінець виборчої кампанії сказала мені: «Дмитре Васильовичу, я ніколи не займалася політикою, але тепер я нею запалилася і, мабуть, на неї захворіла. Політика - це наркотик». Пані Леся чудово вміла вести дискусії; через рік її обрали головою Дніпропетровської письменницької організації.

Шановна Юліє Володимирівно, посилаючи мене на Дніпропетровщину, Ви обіцяли, що моя команда буде жити не менше, як у двох готельних номерах. Ми поселилися в один двокімнатний: я, двоє моїх помічників і начальник штабу з центрального офісу «Батьківщини» Олексій Дідок. Вже через місяць за цей номер нічим було платити, і шановний Олександр Валентинович запропонував мені підшукати якусь дешеву квартиру. Дізнавшись про мою скруту, за готель заплатив мій шанувальник, який, між іншим, вперше в житті прочитав українську книгу від початку і до кінця. Це була моя книга «Час підлої влади»; він просив мене не називати його прізвища, але при потребі я можу Вас із ним познайомити. Це - колишній полковник міліції, який успішно займався бізнесом, він майже випадково потрапив на мій творчий вечір у Будинку архітектора у Дніпропетровську, взяв книгу, а через день мене розшукав і каже: «Дмитрий Васильевич, я никогда не мог дочитать украинскую книгу до конца. Я родом с России, и мне тяжело дается украинская речь. Вашу взял полистать в постели перед сном. Я до пяти часов утра не мог уснуть, пока не прочитал ее полностью». До речі, цей чоловік, на мій подив, влаштував мені сюрприз - організував у Дніпропетровську невелику вечірку на честь мого 50-річчя. Між іншим, жодного вітання з нагоди цієї дати від керівництва чи якоїсь організації «Батьківщини» я не отримав. Ось так.

Шановна Юліє Володимирівно, можливо, Ви пам’ятаєте Ваш дзвінок до мене у Броди перед початком виборчої кампанії 2002 року. Ви тоді радісно повідомили мене, що на замовлення ВО «Батьківщина» у виборчому окрузі № 40 було проведено соціологічне опитування, яке засвідчило, що нібито я можу там перемогти з великою перевагою. Ви навіть поздоровили мене з майбутньою перемогою, що мене вкрай пригнітило, бо з перемогою авансом не вітають ніде! Ось після цього «опитування» я і поїхав на Дніпропетровщину. Подальші події відомі. Додам лише, що там я був абсолютно маловідомою постаттю. Про мене знали одиниці, здебільшого у містах, а по селах, як кажуть, був «глухий варіант». Моя дніпропетровська одіссея - 2002 була суцільною авантюрою із самого початку. Про неї по гарячих слідах я написав книгу «Вибори по-кучмівськи», відредагований і зверстаний варіант передав шановному Олександрові Валентиновичу, але він відмовився її випускати, а шкода, - там описано багато технологій використання адмінресурсу, з якими у 2004 році зіткнулася команда Віктора Ющенка.