Дмитро Чобіт - Монолітне болото або ЗАТ БЮТ

Відтоді, аж до жовтня 2000 року, я не входив у жодну партію чи фракцію і вже був готовий до того, аби залишити політику назавжди. Своїх життєвих принципів і політичних поглядів я ніколи не змінював та ніколи ні до кого не пристосовувався. Але коли ти один з правих виступаєш проти Л.Кучми, а всі довкола тебе і в Києві, і в Бродах його підтримують та ще й звинувачують тебе у допомозі комуністам, то починаєш задумуватися: «А може, я справді щось не так роблю? Можливо, книгу «Свистун» і не потрібно було писати?» І лише тверда впевненість у тому, що в книзі написана правда, давало сили вистояти. Але бажання піти з політики не покидало. Це тепер усі хвалять мої праці, але наприкінці 1999-го - на початку 2000 рр. ситуація була цілком іншою. Навіть один поважний дисидент, який відсидів у брежнєвських тюрмах немало років, привселюдно накинувся на мене у Верховній Раді, розмахував «Свистуном», обурювався і ображав (через кілька років він попросив у мене вибачення). Протестували проти книги «Свистун» і мої земляки, представники американської та канадійської діаспори. Так, у цей час було досить непросто. Веселіше стало після парламентського перевороту в січні-лютому 2000 року. Тоді, крім лівих, у Верховній Раді свою опозиційність заявили Григорій Омельченко, Анатолій Єрмак, Сергій Головатий, Анатолій Матвієнко, Костянтин Ситник, Віктор Шишкін. Нас стало семеро правих опозиціонерів до режиму Л.Кучми, і ми об’єдналися у неформальну групу «Соборність».

Шановний Олександре Валентиновичу, нагадаю Вам той момент, коли я дав згоду на вступ у фракцію «Батьківщина». Це було у жовтні 2000 року. Після чергової пропозиції я запитав Вас: «А навіщо я Вам у «Батьківщині» потрібен? Я в опозиції до Кучми був, є і буду. З моїм приходом у Вас можуть виникнути великі проблеми». Ви засміялись і відповіли, що більших проблем, як уже є, мабуть, не буде, і додали: «Ваш прихід до нас означатиме, що «Батьківщина» переходить в опозицію». Це було приємно чути, і я подав Вам руку.

Менш, ніж через місяць, розпочався касетний скандал. Сесійна зала не вщухала від щоденних потрясінь. Під час голосування щодо недовіри силовикам завдяки моїй активності та Вашій відсутності 5-7 депутатів з «Батьківщини» проголосували за відставку міністра внутрішніх справ. Завдяки цим голосам рішення було прийняте. І що? Вже наступного дня Ваш полум’яний заступник Сергій Правденко на ранковому засіданні фракції звинуватив мене у деструкції і дестабілізації та запропонував виключити з фракції «Батьківщина». Слухаючи його крижаний спітч, я спокійно зібрав зі столу свої папери у портфель, встав і тихо, мовчки залишив засідання фракції. Всі теж сиділи і мовчали. Жодного слова в підтримку С.Правденка чи в мій захист я не почув. Тоді я мав намір сам написати заяву про вихід з фракції «Батьківщина», але перешкодили соціалісти. Спускаючись сходами з третього поверху Верховної Ради, де проходили засідання фракції «Батьківщина», я зустрівся з депутатами-соціалістами Станіславом Ніколаєнком, Іваном Бокієм і помічником О.Мороза Юрієм Луценком. Вони попросили мене піти разом з ними і ще кількома соціалістами на чолі колони людей, яка прямуватиме з Маріїнського парку до майдану Незалежності, де планувався перший мітинг, під час якого там мали ставити намети. Наявність депутатів повинна була убезпечити людей від можливого нападу міліції. Звісно, що я не міг відмовити і разом із соціалістами пішов на майдан. Саме в цей день і відбувся перший масовий мітинг, тоді ж були встановлені намети. З цього і почалася акція «Україна без Кучми». На цьому мітингу після Левка Лук’яненка (на цей час він не був депутатом) виступив і я. Згодом мені було смішно читати у виданнях, близьких до «Батьківщини», похвальбу, що члени її фракції з першого дня акції «Україна без Кучми» були разом з народом.

Так сталося, що під час довготривалого мітингу я перемерз (був легко вдягнутий, без шапки і в туфлях з тонкими підошвами). Повертатись у такому стані до Верховної Ради не було як, і я поїхав додому. Вже вночі піднялася температура… З квартири не виходив кілька днів. Це спричинило до того, що я розпочав писати книгу «Час підлої влади» (вищесказане підтверджується датами написання книги). Книга була закінчена досить швидко, і вже у березні 2001 року її видали на кошти «Батьківщини». Вона витримала кілька видань, третє з яких супроводжувалося Вашою повчальною післямовою, шановна Юліє Володимирівно.

Десь наприкінці грудня 2000 року з Вашої ініціативи, Олександре Валентиновичу, відбулося моє примирення з керівництвом фракції «Батьківщина». Сергій Правденко вибачився за свою поведінку. Якраз у цей час розпочалися серйозні переслідування тодішнього віце-прем’єр-міністра в Уряді В.Ющенка, себто Вас, шановна Юліє Володимирівно. Після Нового року проти Вас інспірували порушення кримінальної справи, звільнили з посади, а 13 лютого - арештували та кинули в Лук’янівський СІЗО. Ось тоді «Батьківщина» фактично і перейшла в опозицію та долучилася до ініційованої соціалістами О.Мороза всеукраїнської акції громадської непокори «Україна без Кучми». Але, на жаль, не вся.