Юрій Киричук: Історія УПА

Мабуть, історія жодної країни не паплюжилась, не перекручувалась та не піддавалась остракізмові так, як прадавня і пребагата історія України. Поневолювачі усіх мастей намагались зробити наш народ покірним виконавцем своїх забаганок, а його багату землю - джерелом власного достатку. Комуністична імперія, крах якої відбувається на очах, як і попередні загарбники, робила шалені потуги, аби позбавити українців національної свідомості. Проводячи русифікаторську політику під виглядом творення «единой общности - советского народа», Москва накладала заборону на правдиву історію, підміняючи її низькопробними вигадками. За псевдонауковими теоріями, виникнення України припадало десь аж на кінець середньовіччя, з усіх гетьманів єдиновірним оголошувався Богдан Хмельницький, який одним розчерком пера у Переяславі здійснив не менше і не більше, як віковічну мрію українського народу.

Найлютішим ворогом України були буржуазні і нeбуржуазні націоналісти, які тільки тe й робили, що думали, кому запродати власний народ. Анафемі піддавались Мазепа, січові стрільці, воїни УПА.

Щодо останніх, за часом визвольних змагань, то цілковиту рацію має професор Макмастерського університету (Канада) Петро Потічний, стверджуючи, що цей період «в офіційній радянській істориографії та публіцистиці злочинно перекручений». Ці матеріали, які нав'язувалися українським читачам, не що інше, як скандальні речі, зразки тотального плагіату, тотальної неправди, недоговорювання, фальші.

З огляду на тe, що правдива інформація про Українську Повстанську Армію сьогодні вкрай необхідна, автор пропонованої читацькій увазі розвідки на основі відомих йому історичних документів, об'єктивних літературних джерел та розповідей учасників національно-визвольного руху 40-50-их років зробив спробу нeупереджено підійти до висвітлення невідомої широкому загалу сторінки вітчизняної історії.

… Героїчна збройна боротьба українського народу за свою національну державність у 1917-1920 рр. закінчилась трагічною поразкою. Чотири держави розділили Україну. Східні землі захопила Радянська Росія (створивши маріонетку - Українську Радянську Соціалістичну Республіку), Західну Україну (Галичину, Волинь, Полісся) окупувала Польща, Буковиною і Бесарабією заволоділа Румунія, а Закарпаття приєднала до себе Чехословаччина.

Жорстокий терористичний режим запровадила на окупованих українських землях більшовицька партія. В результаті форсованої колективізації, яка проводилась насильницькими методами, багато тисяч українських хліборобів було виселено в Сибір і на Крайню Північ. Особливо страшним злочином комуністів проти українського народу став штучний голод 1932-1933 рр., в результаті якого за гинуло близько 7 млн. чоловік. Для організації цього нечуваного геноциду на пост секретаря ЦК КПУ з Москви був спеціально скерований Павло Постишeв, якого Сталін жартівливо називав ГЛАВголод.

Сталін та його сатрапи С. Косіор, а дещо пізніше і П. Любченко, М. Хрущов організували масові репресії та знищення національної свідомості української інтелігенції, що відродилася у 20-ті роки: велика частина усіx репресованих і знищених тоталітарною більшовицькою системою письменників-українців.

На Західній Україні польські окупаційні власті проводили послідовну політику асиміляції українського населення. Тільки у львівській кураторії кількість шкіл з українською мовою навчання зменшилась від 2435 у 1922/23 роцi до 457 у 1934/35 роках. Марними були спроби громадськості створити і свій навчальний заклад у Львові, де після ліквідації українських кафедр в університеті Яна-Казиміра протягом кількох років функціонував підпільний університет: на 65 кафедрах навчалось близько 1 500 студентів. Його було ліквідовано шляхом поліцейських репресій. Після цього тодішній польський уряд запропонував українцям заснувати свій університет в Станіславі, однак його жителі склали колективний протест, доводячи, що це польське місто і ніякого українського університету там не потрібно. Навчатись у польському університеті Яна-Казиміра могли лише ті українці, які мали польське громадянство і відслужили в польській армії. У результаті такої національної політики частина української інтелігенції у польській державі становила 1 %, проте й у цих людей були малі шанси отримати місце праці. За даними на 1931 р.