Левко Лукьяненко - Сповідь у камері смертників

Винен кожен українець і українка, які мовчки терплять російську мову та чужі звичаї. Винен Президент. Він впливає на Уряд, місцеві органи влади та Генерального прокурора, в його підпорядкуванні Рада Національної безпеки й оборони (РНБО), обов’язком якої є вироблення і втілення в життя комплексу заходів з ідеологічної і моральної підготовки населення до захисту своєї землі, нації, мови, розвиток військово-промислового комплексу, зміцнення армії та всіх силових структур. Чи виконуватиме РНБО свою вкрай важливу державницьку функцію під проводом соціалістки-регіоналки, росіянки Раїси Богатирьової? З яких міркувань Президент призначив її на цю посаду? Хоч би які були ці міркування, вони, ясна річ, не зумовлені інтересами зміцнення української державності.

І нині російська політична еліта не відмовилася від наміру повернути Україну під свою владу. Вона вихована на загарбницьких заповітах Петра І і фальсифікованій Катериною ІІ та шовіністами ХХ століття історії, вона перейняла від комуністичних вождів ідею підкорення всіх континентів світу. І хоч під тиском реального розвитку історії останніх десятиліть довелося відмовитися від глобальних зазіхань, від наміру підкорення України вона не відмовилася.

Об’єктивно історія готує другу фазу дезінтеграції Російської імперії: вихід з-під влади Москви Татарстану і всіх так званих автономних республік, країв і областей. Їх можна було б утримати в межах РФ за допомогою повернення тоталітаризму сталінського типу, а позаяк це неможливо через розвиток глобальних систем обміну інформацією і товарами, то неминучим є поступове пробудження національної свідомості татарів, чувашів, якутів і всіх інших колоній, що закономірно приведе їх до бажання стати господарями свого національного життя. Лише питання часу, хто з цих народів швидше здобуде національну свободу, а хто пізніше.

Ба, російська політична еліта цих закономірностей не бачить. Вона засліплена Чингізхановим прагненням до загарбання чужих земель. Відрив України для багатьох із них - це особиста трагедія, і вони з усіх сил намагаються виправити цей «зиг-заг» історії і повернути Україну на»правильний» шлях розвитку. Позаяк прагне цього не якась маленька групка московських політиків, а абсолютна більшість, тобто провідна верства держави, то вони на високому владоможному і фінансовому рівні планують і здійснюють наступ у різних напрямах і різними способами: проникають в економіку і прибирають до своїх рук українські підприємства, використовують густу мережу своєї агентури для дезорганізації української державної машини і всіляко збільшують управлінський хаос. Через православну церкву Московського патріархату скуповують чи привласнюють прицерковні землі і постійно своїм прихожанам навіюють негативне ставлення до української державності. Використовують широку мережу електронних і друкованих засобів для інформаційної війни проти Української держави. При цьому почуття справедливості у відносинах між Україною і Росією у московитів повністю відсутнє. Наприклад, у Росії немає жодної української школи - і це для них нормальне явище, а коли в Криму відкрили одну нову українську школу, вони зарепетували на всю Росію і Україну про наступ українського націоналізму і порушення прав російськомовного населення.

Більша частина антиукраїнської діяльності російського імперіалізму відбувається під різною маскувальною машкарою. Тому ця діяльність більш небезпечна, ніж відкрита. Днями трубадур російських шовіністів Лужков під час відзначення 225-річчя Російського Чорноморського флоту у Севастополі проголосив: Севастополь Україні не належить, на нього як на місто з особливим статусом закон 1954 року про повернення Криму Україні не поширюється. Як подіяв цей відчайдушний шовіністичний лемент на українців? Московська агентура в Україні вітала його радісними оплесками. Українці з історично-юридичним мисленням подумали: торік Лужков увесь Крим називав російським, а тепер тільки Севастополь. Отже, за рік трохи протверезішав. Добре!

Емоційно активні закричали: «То ти, московський хижаку, зазіхаєш на цей шмат української землі?! Тобі мало, що загарбав територію Стародубського полку нашої Гетьманщини, шмат Слобідської України, Таганрозьку округу, Кубань?! Та Росії ще на світі не було, було тільки Московське князівство, коли в Криму існувало наше Тмутараканське князівство! Заткнися, шовіністе, бо якщо кричатимеш про Севастополь, то доведеться пояснювати право Москви на згадані українські етнічні землі!» І ще кажу вам: не забувайте, що Галичину у міжвоєнне двадцятиліття зробило націоналістичною не так патріотичне просвітянство, як - може, навіть ще більше - польське бундючно-глузливе ставлення до галичан. Образа їхніх людських і національних почуттів спрямувала їх супроти поляків. Так буде й з наддніпрянцями!