Левко Лукьяненко - Сповідь у камері смертників

Можна наводити багато прикладів морального і світоглядного зіткнення українців і московитів у побуті, громадському житті, політиці. Можна відіслати читача до «Истории Росии с древнейших времен» російського історика Соловйова чи книжки кубанського українця Павла Штепи «Московство», щоб там прочитав про різницю між українцем і московитом у ХVІІІ - ХХ ст. Я не маю потреби це робити. Звертаю увагу на політичне життя в центрах нинішньої України й Росії, на внутрішньополітичні події, які кожен громадянин у своєму телевізорі бачить щодня: кияни, як і вся Україна, кричать: «Нам потрібен жорсткий закон!» Московити кричать: «Нам потрібен жорсткий президент (цар)!» У цьому вся суть різниці між Європою і Азією! Ці різні вимоги звучать у ХХІ столітті, що є найпереконливішим доказом: за 300 років Московія не перетворила українців на азійців, дарма що використовувала свою інтелектуальну силу та потужність державної машини зі своїми жандармами, чекістськими катівнями і геноцидом третини українців, а з іншого боку, наші прокоповичі, яворські й бортнянські за ті ж триста років не перетворили московитів на європейців. Тому хай московити залишаються московитами, а українці - українцями!

Вимога твердого закону - це суть політичного світогляду українців. Небажання підкоритися диктаторові спостерігаємо упродовж усієї нашої історії. У VІ ст. готський історик Йордан писав про нас (антів і волинян), що живуть вони рівні між собою, не терплять над собою одноосібної влади і обирають вождя, коли треба йти військовим походом. Після війни вождя усувають і знову живуть за своїм розсудом як рівні між рівними.

Три століття історії періоду Козаччини свідчать про ту ж політичну традицію: щойно обрали гетьмана - як тут же знаходиться опозиція з іншим кандидатом на гетьманство.

Завжди, коли українці здобували можливість діяти за своїми політичними уподобаннями, вони не обожнювали (як московити) своїх керманичів, а вишукували в них вади і поспішали обрати іншого. Не в особі ми шукаємо гаранта сталого справедливого ладу, а в законі. У цьому суть нашої політичної традиції. Проте це зовсім не означає, що чужий окупаційний режим не відбивався на змінах національного характеру, на стереотипах поведінки. Франко мав рацію, коли казав, що тривале рабство горду людину згинає і привчає гнутися, улещувати, догоджати. Особливо сильно вплинула комуністична диктатура геноцидом 1932 - 1933 рр., коли голодною смертю доводила людей до тваринного рівня. Це крайнє випробування, якого може зазнати нація. У цьому випробуванні нація багато втратила: значна частина перейшла на мову катів і задля продовження роду почала хитрувати й мовчки принижувалася.

Імперія продовжувала геноцид наказом 1944 року про виселення всіх українців у Сибір, голодомором 1946 - 1947 рр. та масовим вивезенням українців із західних областей у холодні сибірські простори. Масово завозила московитів в Україну для розмивання змішаними шлюбами генетичного коду українців.

Плоди цієї імперської діяльності жахливі: чимала частина українців південних і східних областей старшого покоління так забамбулені московською антиукраїнською ідеологією, що не соромляться відмовлятися від мови своїх прадідів. Перетворившись на манкуртів, не бачать абсолютної нелогічності своєї політичної позиції: вони визнають незалежність України і засуджують боротьбу за незалежність Української Повстанської Армії!!! Вони ходять на могили своїх українських батьків, звертаючись до них чужою мовою! Якщо вам мова катів дорожча за мову своїх предків, якщо ви з тих, хто морив голодом, убивав і вивозив у Сибір, а не з тих, хто зазнавав страждань, якщо вам московська мрія про розширення імперії дорожча за українську мрію про відродження незалежної української державності, тоді не ходіть на могили батьків і признайтеся, що вам байдуже, хто вони і якого ви роду.

Минуло 17 років, відколи Україна юридично стала незалежною державою і українці здобули можливість казати й писати те, що думають. Уперше з’явилися умови формування національної інтелігенції та її діалогу з народом. Весь період колоніальної залежності нація була обезголовлена і немов череда без пастуха брела в пітьмі зі століття в століття.

Здобуття незалежності і демократичних свобод започаткувало добу самопізнання, формування національної інтелігенції як тієї верстви, яка пізнає свою національну сутність та її особливості порівняно з іншими націями, осмислює місце України серед інших народів світу та її світове історичне призначення, відчуває свою відповідальність за долю нації та починає працю з перетворення населення на націю.