Левко Лукьяненко - Сповідь у камері смертників

Від Парабелі до Березівки понад сто км, а під криллям літака не було жодного села чи бодай хутірця. Болота і ліс, ліс і болота, безмежні простори і холод. Він проникає крізь корпус літака і починає брати за ноги. Добре, що я мав валянці. Та й летіти недовго, хвилин 30-40. Між іншим, зв'язок Березівки з іншим світом порівняно добрий. До Березівки літак літає шість разів тижнево. Узимку, коли морози скували всі болота, від Березівки ще можна доїхати на авто до Нарима, що близько 30 км від Парабелі. Регулярного руху по цій дорозі немає, але час від часу нею їздять. У теплу погоду повітряний транспорт - єдиний регулярний вид сполучення. А для окремого постачання вантажів використовують ще річку. Для телефонно-телеграфного зв'язку у Березівці є радіостанція. Щоправда, телефонний зв'язок доволі кепський. Хоч Березівка невелика (має приблизно 340 осіб населення), тут є своя дизельна електрівня і невеличка котельня для водяного опалення гуртожитку, їдальні, контори та клубу.

Мене поселили в гуртожитку в кімнаті на п'ять осіб. У кімнаті жило три українці і зрусифікований німець. У той же день познайомився з міліціонером старшим лейтенантом Балашовим П. А. Він перевірив мою посвідку, і ми обмінялися для знайомства кількома фразами. Він розповів трохи про Березівку.

У Березівці є одне підприємство - ЛЗП (лісозаготівельний пункт) і, можна сказати, одне виробництво - лісозаготівля, а все інше - допоміжні служби.

Позаяк за давнім і незмінним звичаєм усі засланці мають працювати, то наступного дня мене викликав начальник ЛЗП для влаштування до праці. Він спитав, який фах я маю. Коли я сказав, що юрист, він, посміхаючись, сказав, що юриста тут не треба, а треба міцні, здорові руки. “А що ще зможете робити? - питає. - У нас тут лісоповал. Роботи всі тяжкі. Куди ж вас послати?”

Я розповів, що мені пішов 61-й рік і за станом здоров'я я нездужаю виконувати важку працю. Разом з тим я хотів би якийсь час відпочити після ув'язнення.

- А на які кошти ви житимете?

- На перший випадок вже маю 40 крб., потім надійдуть 870 крб., що їх заробив на Уралі за 10 років, а далі оформлятиму пенсію.

- Ну, гаразд. Там буде видно.

- Отже, я поки що піду?

- Ідіть.

І я пішов, задоволений з того, що наступного дня не мушу йти до праці. Прийшовши до гуртожитку, я витягнув з торби свої папери і сів писати листи. Степан із цієї кімнати був у розпорядженні завгоспу Воронкової і возив до їдальні дрова на кінних санях. Він частенько заходив до кімнати і дивився на моє писання. Я пояснив йому, що в час конопляної пошти на пересильних тюрмах писав листи родичам своїх друзів і тепер треба подописувати їх і порозсилати.

- Авжеж, - відізвався він із розумінням. Приблизно о 5-й годині вечора повернувся з лісоповалу Грицько, а потім і Володя з гаража. Грицько вже не молодий. Йому біля 50-ти років. У Березівці живе коло 6 років. А Володі ще й 20-ти років немає. У Березівці другий місяць. Приїхав до Сибіру по вербовці з Івано-Франківської області, щоб заробити грошей. Хотів працювати на автолісовозі, бо шофери лісовозів заробляють бува і по 500 крб. місячно. Спочатку був у Наримі. Там не давали авто, і він попросився до Березівки. Та тут теж немає вільного авто, ось він і працює поки що в гаражі автослюсарем. Покинув би Сибір і поїхав би додому, так немає грошей на дорогу. Думає до сплаву працювати в гаражі, а потім піти на сплав. Там добре заробляють. Після сплаву можна буде й додому вертати. Розповідає він це без великої впевненості і як далі піде, він і сам напевне не знає.

За два дні начальник мене викликав і каже:

- Я все-таки мушу вас влаштувати до праці.

- Що, наказали зверху?

- Ану ж у майбутньому вас притиснуть по вашій лінії, - (тобто по лінії кадебістського нагляду), - і ви тоді скажете, що хотіли б працювати, та вам не дали роботи.

- Я відповідальність візьму на себе, і вам жодної прочуханки не буде.

- Ні, я все-таки зараз напишу наказ. Так буде краще. Одержите спецодяг. А далі видно буде.

І він написав у книзі наказів, що мене прийняли до праці різноробом. У той же день мені видали спецодяг: ватяні штани, куфайку, валянці і рукавиці.

Наступного дня наказали їхати на височенному авто (МАЗ) по дрова разом із двома іншими чоловіками з гуртожитку. Одним із них був Степан Близнюк. Пішли ми до гаража, звідки мали виїжджати, проте авто виявилося несправне. Шофер узявся лагодити. Ми чекали цілий день. А коли шофер нарешті полагодив, то вже пізно було виїжджати. Так скінчився мій перший робочий день.