Левко Лукьяненко - Сповідь у камері смертників

Причина? Причина в тотальності комуністичної пропаганди. Людей забамбулюють із дошкільного віку до виходу на пенсію через газети, радіо, кіно, політзаняття, комплекс політизованих наук, збори, наради і т. ін. Система забамбулювання побудована так, щоб постійно тримати кожну людину під своїм впливом і не дати їй жодних можливостей вислизнути з-під цього впливу.

Тому, якщо навіть у юнака виникла думка про потребу національного визволення, він дуже довго борсається в тенетах офіційної ідеології, заки здужає нагромадити достатню кількість фактів і аргументів на спростування брехливості та теоретичної неспроможності офіційної ідеології та доведення теоретичної правильності засновків теорії національного визволення.

Не можна легковажити фактом, що Марксова теорія про переваги великої держави - антитеза теорії відокремлення нації - покладена в основу низки наук, що в сукупності обгрунтовують великодержавну ідеологію від найвищого філософського теоретичного осягнення світу через історичний матеріалізм до нижнього рівня політичного пояснення практичних рішень, тобто вона розрахована задовольнити запити людей в найширшому діапазоні їхніх теоретично-пізнавальних здібностей.

Яка б фікція не була в основі теорії, сама теорія розроблена докладно і глибоко.

Я не став зупинятися на довгому й важкому доланні численних постулатів офіційної ідеології в умовах перебудови й демократизації, бо цей опис викликав би нудоту. Я згадав емоційні моменти, що, закарбувавшись у пам'яті, в години теоретичних вагань привертали увагу до себе і, незважаючи на будь-яку хитромудру теоретичну побудову, примушували віддавати перевагу здоровому глуздові - найкращому судді в питаннях суспільної істини та справедливості.

2. Практична діяльність діяча проміжних стадій розвитку поневоленої нації (коли один масовий рух уже закінчився, а новий ще не настав) просвітянство, агітація і пропаганда.

Організаційна частина підготовки до такої діяльності відбувається конспіративне, але позаяк мета - поширення ідей - за своєю природою публічна, то ініціатори вже на організаційній стадії поширюють свої крамольні ідеї і на другому-третьому році наводять агентів на свій слід і опиняються за гратами.

Можна у власній хаті точити багнет таємно від влади хоч сто років, але поширювати ідеї таємно від влади довго неможливо. За моїми дослідженнями на великому числі середня тривалість від початку практичної праці до арешту становить близько трьох років.

Після цих трьох років настає довгий час ув'язнення, де людина знову теоретизує. Досвід організаційної діяльності, що його вона набуває в ув'язненні, обмежений уже хоч би через обмеженість соціальної структури контингенту в'язнів. Намагання компенсувати обмеженість за допомогою умоглядних проекцій на широке суспільне тло трохи допомагає, проте не може цілковито надолужити структурної соціальної неповноти.

Цей короткий життєпис не міг бути повний, бо він не давня історія, а сучасність.

Кадебісти тепер підкреслюють, що вони офіцери і роблять те, що їм наказують. Учора робили одне, сьогодні - друге, а завтра, мовляв, може все знову перемінитися… І вони робитимуть дотеперішнє - будуть хапати, душити, нищити. Вони мріють про повернення “нормальних” порядків брежнєвського зразка. І готуються до повернення, перехоплюючи розмови, листи, статті та нагромаджуючи їх у досьє на нас.

Ми мріємо, щоб старе не повернулося. Старе і не повернеться. Але зигзаг, за якого агентурні досьє стануть матеріалами звинувачення, виключати не можна. Я можу ризикувати собою, але не маю права наражати на неприємності інших. З огляду на це мушу проминути у своєму життєписі деякі ранні факти та певні імена і цікаві моменти з нашого в'язнівського життя.

Травень 1988 року, с. Березівка, Сибір.

Канада, професорові п. Даревичу

Шановний пане професоре!

25 березня отримав Вашого листа. Дякую за привітання з нагоди звільнення з в'язниці.

Окрім цікавої для мене інформації про пожвавлення життя української громади та Вашу, пане Даревичу, професорську працю, Ви хочете почути про моє засланське життя і як на ньому відбивається гласність та порушуєте ще одну важливу проблему про “зросійщення” Києва. “Якось дивно, що тамтешні українці встидаються розмовляти своєю мовою”, - пишете Ви.

В цьому листі я постараюся бодай частково задовольнити Ваш перший інтерес, а щодо другого, то, може, колись і про нього напишу.