Володимир Сергійчук - Український Крим

Прихід росіян, змушений був визнавати М. Ден, «украй погіршив і так важкі умови господарювання в краї. Перший удар був завданий ще 1779 року — здійснене російським урядом примусове виселення 30 тисяч греків з території південного берега в Маріупольський повіт. Але найбільш вразливим виявилося для Криму внесення нових для нього суспільних відносин, що перебували у повній відповідності з багатозначними заявами маніфесту Катерини, внаслідок чого розпочалася масова стихійна міграція татар до Туреччини» (Ден Н. Крым. — М. — Л., 1930. — С. 21).

Це, в першу чергу, призвело до занепаду господарського життя Криму, внаслідок чого населення півострова стало ще більше залежати від постачання продовольства ззовні.

«В эту страну, населенную одними земледельцами, привозят из степей заперекопских, из Украины и даже из Великороссии коровье и постное масло, пшеницу и крупы, кожи, полотна, толстые сукна, цыновки, веревки и т. п.» (Никольский П. От Крымского ханства до наших дней. — Симферополь, 1929. — С. 17).

Такий жалюгідний стан на півострові означав повний провал колонізаторської політики царизму за рахунок переселення великоросів. У той же час кримське господарство все-таки продовжувало існувати, оскільки вільне, хоч і нелегальне освоєння земель півострова втікачами заносило сюди головним чином українців. А тому насаджені в Криму урядовою політикою великороси тоді починали розчинятися в українській хвилі, яка весь час посилювалася і освоювала степ за допомогою більш раціонального українського господарювання і побутових навичок.

У звітах таврійських губернаторів на початку XIX ст. систематично підкреслювалася позитивна роль українського населення, яке володіло передовими на той час прийомами як у землеробстві, так і в тваринництві, в освоєнні степових просторів півострова. Так, в одному із звітів прямо вказується: «Близость Малороссии и жители, большею частию оттоль перешедшие, улучшили породу степных лошадей заводскими жеребцами» (Дружинина Е. Южная Украина. 1800 — 1825. — М., 1970. — С. 234).

Однак на той час територія колишнього Кримського ханства ще не була по-справжньому освоєна в плані хліборобства, а тому Таврійська губернія значною мірою продовжувала залежати від хлібних надходжень від своїх північних сусідів, особливо в неурожайні роки. Наприклад, коли 1824 року набіг саранчі спустошив посіви Таврії, то в її населення не вистачало хліба не лише для нормального харчування, але й для нового засіву. Від недоїдання в зимовий період загинуло багато худоби. Продаж хліба в містах півострова зовсім припинився, що поставило в надзвичайно скрутне становище їхнє населення. Адміністрація змушена була в черговий раз звертатися по допомогу до Катеринославщини і Херсонщини. Для полегшення продовольчої кризи в цих губерніях закупили близько 3 тисяч четей проса, а коли з приходом весни відновився стабільний рух, розпочали підвозити хліб з північних губерній України (там само. — С. 246).

Власного хліба, підкреслює видатний російський дослідник О. Дружиніна, в Таврійській губернії не вистачало. А на нього був великий попит як серед місцевих жителів, так і серед розквартированого тут царського війська; крім того, збіжжя було вигідно експортувати через кримські порти — треба було лише доставити його до чорноморських берегів. І спочатку головними постачальниками зерна в Крим стали українські чумаки, котрі приїжджали сюди за сіллю з прилеглих хліборобських губерній (там само. — С. 326).

Збільшення експорту українського хліба через чорноморські порти давав можливість розвиватися народногосподарському комплексу Північного Причорномор'я, в тому числі і Криму, швидкими темпами. Скажімо, якщо в 1802 році частка південноукраїнської пшениці в загальному обсязі її експортної торгівлі через чорноморські порти становила 43,3 відсотка, то в 1817-му — 69,2, а 1822-го вона сягнула вже 96 відсотків загальноросійського продажу за кордон (там само. — С. 339).

Однак не тільки кримський експорт залежав від надходжень з України. Зрештою, і флот Російської імперії на Чорному морі будувався українськими руками, починаючи ще з заснування корабельної верфі на Хортиці в 1738 році (Сергійчук В. Морські походи запорожців. — К., 1992. — С. 58).

Провідна роль у суднобудуванні на Чорному морі з кінця XVIII століття належала українським містам Херсону та Миколаєву. І тут основний тягар у розвитку цієї галузі взяли на себе колишні запорожці та вихідці з навколишніх областей. Наприклад, поіменний реєстр переселених до Херсона в 1779 — 1780 роках однозначно засвідчує, що саме українці склали основу колективу тамтешніх суднобудівників (Інститут рукописів Національної бібліотеки України імені В. Вернадського: Ф. XIV. — Спр. 6047. — Арк. 1).