Олесь Бердник - Золоті Ворота

Та у прадику ніч горобину
Так полюбив я мою Україну,
Що подолав і знемогу, і сон,
Геть розтопив металевий полон…

Спали тюремщики і вовкулаки,
Спали в дворах ланцюгові собаки,
Спали ув’язнені і упирі,
Спали продажні співці-кобзарі…

Сповнилось серце шаленим завзяттям,
Я запалив серед степу багаття,
У божевільному тому вогні
Все, що примарне, згоріло в мені, —
Бронзова постать, жалібні думи,
Пісні сльозливі, сповнені суму…
Знову я рушив на пошуки дива,
Де голосила ув’язнена Діва…

Все упованіє моє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє твоє…

Усе лишилося позаду —
І кобзи спів, і бригантина,
Примарна слава, підла зрада,
І вкрита трупами Вкраїна…

Я йшов у ніч, у порожнечу,
Ступав у пустку, навмання,
Тягар віків лягав на плечі,
Пливла самотності мана.
Ані промінчика довкола,
Імлище тиснуло мене…
Та раптом спереду, на полі,
Узрів я полум’я ясне.

Високу, давню прамогилу
Всю поросла забудь-трава.
І в тиші чулися насилу
Квиління жалібні й слова:
— Боляче, боляче, боляче мені
Серед дикої пустелі, у самотині!..
Сотні літ, сотні літ, сотні довгих літ
Десь проходить стороною чужинецький світ!..
І не бачать, і не чують тіні навісні,
Як незміряно тужливо й боляче мені!..

О хто се? Хто се? Серце рветься,
Я поспішаю поміж трав…
І знаю я… мені здається,
Що голос той я здавна знав…
Палає вогнище кільцем,
Дівоча постать майоріє,
Чоло прикрашене вінцем
І коси в’ються, наче змії.
Голісінька, немов дитя,
Вона танцює у багатті…
Вогонь для неї покриття,
Сувої диму — шлюбне плаття…

І плеще Діва у долоні,
Танцюючи у тій золі.
У жаху боліснім полоні
Почув я стогони й жалі:
— Будь мені, ясне багаття,
Вірним другом, любим братом…
Понеси мене у вирій
На багряному крилі,
Щоб і сліду люди-звірі
Не знайшли у цій золі!
Спали мене, Вогню;
Візьми мене в далину,
Ти не бійся — Дике Поле
Не почує стогону!
Я весело засміюся,
Чорним птахом вознесуся…
Пропали мені діру
В скам’янілім лоні,
Де у Чорному Яру
Лицарі в полоні!
Сплять вони — чи задубіли?
Ой, який кривавий плід!
Дике Поле? Дике Тіло!
Сотні літ! Сотні літ!

І я, тамуючи ридання,
Несміло вийшов з темноти…
— Скажи мені, дівча кохане,
Що сталося тобі, хто ти?

ДІВА (кружляючи в огні)

— Хіба не бачиш — я причинна!..

Я

А хто вчинив з тобою те?

ДІВА

Я жду появи Диво-Сина,
Те сім’я Боже і Святе…
Вже сотні літ, як зріє в лоні
Вогниста янгольська могуть,
Та тільки душі дикі й сонні
Їй народитись не дають…
І завмирає дух любові.
І кам’яніє в глибині,
По жилах пломінь замість крові
Тече й пече… Пече мені!
Колись і ти зі мною в парі
Ішов дорогою неслав…
Чи ти пізнав мене, Кобзарю?
Корсаре мій, чи ти пізнав?

Я

Ти Україна?

ДІВА

Я — причинна!
Я божевільна ластівчина…
У чорне небо полечу,
А хочеш — і тебе помчу?!.

Я (падаючи на коліна)

Святая Діво! Дай надію,
Що Землю не покинеш ти!
Ти нас вела крізь буревії
До глибини і висоти,
Я жив з тобою і тобою
В темницях, рабстві, в самоті,
В боях, у тиші, в неспокої
Плекала ти думки святі…
І ось тепер, коли довкола
Лиш трупи, холод та пітьма,
Ти хочеш кинуть Дике Поле
І відлетіти крадькома?!
Що з нашим Краєм толі стане,
Куди подінуться гаї,
Кому співатимуть осанну
У літні ночі солов’ї?
І наша пісня, наше слово
Невже згорять в цьому вогні?
Ти все це знищити готова?
Скажи мені! Скажи мені…

ДІВА (знеможено)

Проміняю променисте намисто,
Проміняю і цимбали й дуду…
У пратемних туманах імлистих
Нове поле собі віднайду…

Я

Завжди ще мить… Лише одненьку мить!

ДІВА

О Матінко! Болить мені! Болить!

(співає)

Полечу Чумацьким Шляхом,
Лоно геть розвію прахом,
Стану вільним чудо-птахом…

Щастя й жах! Щастя й жах!
Іскри зоряні в очах!
Я вже лечу!
Чи не лечу?
Кобзарю мій, я вся тремчу!
Прости мені… я навіжена,
Сама собою полонена…