Олесь Бердник - Золоті Ворота

О люди, люди, небораки,
Нащо здалися вам царі,
Нащо здалися вам псарі,
Ви ж таки люди, не собаки?!

Я кобзар, я кобзар!
Я — прадавній корсар!..
В мене серце, як жар…
Ні, не жар — а пожар!
Той пожар мені випалив очі —
Очі жорстокого дня…
Я пливу в океані ночі —
В океані без дна…
Я не бачу ваших мізерій —
Всяких імперій і драм.
На пошук нових містерій
Нині рушаю сам.
Споряджена бригантина,
Вітрила у неї — пітьма,
Їх не побачить людина,
Для світу мене нема…
Хай божеволіє буря,
Лютує в небі Перун,
Мій корабель — бандура,
Сотні скажених струн.
Геть історичний убогий,
Солодкий музичний лад!
Інші нас кличуть дороги
Серед хурделиці зрад!
Я пливу на базарище Геї,
Де ваші невільничі ринки,
Де у атомнім апогеї
Душі носяться, мов хмаринки,
І не знають вони — навіщо,
І не знають вони — куди,
Не почують слів зловіщих
Попередження і біди!
Не до них, не до них
Звуки струн моїх вогняних,
А до тих, а до тих,
Хто знеміг на багатті лих!..
Де ви, душі статорі,
Де ви, серця козачі?
Ті, що сміються в горі,
Ті, що від щастя плачуть?!
Чи є у вас, лицарі-волонтери,
Такий духовний стаж,
Що не боїться Божу Галеру
Брати на абордаж?
Тра-ра-рах! Тра-ра-рах!
Лише луни у небесах…
Тільки клекоче всесвітній базар
Міріадами чорних примар…
Співці не чують моєї думи,
Бо я — причинний кобзар!
А моряки жахаються глуму,
Бо я — божевільний корсар!
Піна вирує, і стогне днище,
Ніби від тиску драконячих лап,
І буря в реях скажено свище,
Хитає пустельний трап…
Ніхто не ступа на незримий борт
Від метушні землі…
І я покидаю проклятий порт,
Пропадаю в імлі…
Поруч мене на вічних чатах
Вірні товариші:
Пломінні думи — мої солдати,
Юнга — птиця душі.
Роздзвенілась моя бандура
У руках урагану,
Нас обіймає темінь похмура
В череві океану.
Думи мої, старшини мої!
В серці — вірний компас!
Ми пливемо в рідні краї
Виконать давній наказ!
Там у тяжкій неволі,
І Бог не відає — де,
Серед Дикого Поля
Діва-Вкраїна жде…
То — королівна світу,
Найбільший скарб віків,
За неї уже побито
Тисячі козаків!
Але вона й дотепера
У чаклунськім кільці.
Ми — її волонтери,
Невмирущі бійці!
Запломеніли мої солдати:
— У море зайвий вантаж!
Де ворожі фрегати?
На абордаж! На абордаж!

Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать?..

В Дикому Полі, в зоряній пущі,
Пугачі стогнуть всю ніч невсипущі…
Берег ошкірився іклами-скелями,
Душі замкнулись від світу пустелями,
Мислі, як ласо, очі — гармати,
Руки, мов круки, серце, як ґрати…

В пащу неситу пливе бригантина,
До перемоги… чи до загину?..

На абордаж! На абордаж!
Висвітлив барви небесний вітраж…
Громи гуркочуть. Січуть блискавиці.
Трапи — на берег. Меч у правиці!
Привиди — тіні. Привиди — тіні.
Чорних і білих мечів мерехтіння…
Ноги в болоті. В грудях — сопух.
Душить, пригнічує, сковує рух…
Тяжке зусилля для кожного кроку,
Всяка хвилина — неміряні роки!
Де вороги, де надійні брати?
Як же мені досягнути мети?
Чорне привиддя хижо регоче:
— Ось твоя мрія, скажений пророче —
Упирі злі, вовкулаки та гади,
Співи, молитви, прокльони і зради!..
Де твій небесний Божий Фрегат?
Кожен твій брат — найжорстокіший кат!
Ти захотів визволяти Вкраїну
І перейти за невидиму стіну?!

Діва-Вкраїна — наша раба,
Грізна на неї чекає доба!..
Ну а для тебе — кара страшна,
Вічна ганьба, історична мана…
Станеш, кобзарю, на п’єдесталі —
Постать блискуча в бездушнім металі,
Вславлять тебе у широкому світі,
В дар принесуть і молитви, і квіти,
І проклянуть… і до зір вознесуть,
Тихо змінивши всю твою суть…
……………………………………
Сталося так. Пролетіли роки.
В Дикому Полі бродили вовки…
В Дикому Полі, в терновому полі
Став я у бронзі на видноколі…
О, це нечувана втрата і страта —
Духу в металі вік умирати!
Що мені квіти з цілого світу?
Бути — це жити! Бути — горіти!

Заклики чув я з Дикого Поля —
Діви-Вкраїни стогони й болі,
А понад тим відчайдушним квилінням
Сіялось чортополоху насіння,
Множились люди, множились юди,
Множились горді, блискучі споруди…
Ім’ям моїм прикрашалась темниця,
Де мала жити Вкраїна-Дівиця…