Олесь Бердник - Золоті Ворота

Пригасає багаття,
Утікає завзяття,
Душу холод морозить,
Сутінь згубою грозить…

Та щезає мана!
Хай вмирає вона!
Загорівся на обрії сонячний шлях —
Дивина… далина…

І багаття вогні
Запалали в мені,
І в гуцульськім вікні,
І в дитячому сні…

Почалася війна —
Не одна… не одна!
Піднімає блакитні хоругви
казкового краю
Дивина… далина…

Хтось підходить Незримий —
Рідний такий, тривожний…
Серце моє нестримно
Стає на коліна побожно…

Нечутний Голос крає
Всі межі смислу й цілі,
І цвяхи вогненні вбиває
У душу заціпенілу.

— Що ти шукаєш у горах? —
Питає те Духослово.
— Чи тайну науку про зорі,
Чи, може, на щастя підкову?

— Не хочу, не хочу цілі,
Яка виливається в форму,
Яка обростає цвіллю
І людям стає за норму!

Не хочу, не хочу чуда,
Яке на Голгофі зріє!
То — стовікова облуда
Страшного і хитрого Змія!

Нехай моя Україна,
А з нею сестри-народи,
По новій підуть стежині
У вимріяну свободу.

Туди, де космічні зміни
Не нищать душі горіння,
Туди, де любов нетлінна
Вінчає святі покоління,

Туди, до земні герої
Не в бронзі вкарбовані злотом,
А прагнуть до іншої Трої
Небаченим ще польотом,

І визволяють Олену —
Душу Матері Світу —
Від ганебної сцени
В край легенди і квітів!..

…Мовить Голос Нечутний:
— Буде по слову тому,
Лише прагни могутньо
До Незримого Дому!

Від нього видноколу
Підіймайся все вище —
Туди, де у Сонячнім Колі
Мати Сина колише…

В серці відкрилися очі,
Ніби полум’яні жерла,
У екстазі пророчім
Узрів я Одвічну Говерлу…

До неї ішли герої,
Яких ми ховали в могили,
Вставало над тою Горою
Сонце блакитне, стосиле.

Воно осяяло лави
Непереможних загонів,
Душ непохитних славу,
Блиск легендарних дзвонів.

Дзвони гули заклично,
Проводжали на Гору,
На стежину незвичну
Людство тисячозоре…

Йшла голуба Україна,
Йшла нетутешня Росія,
Йшли всі земні покоління
Із лабіринту Змія!..

І раділи Карпати,
Сміялись альпійські луки…
З Сонця Небесна Мати
Простягала всім руки…

Дивне видіння —
Душі володіння —
Гасне, згасає… Зникає… немає…
Ночі покрови
Палають знову
На полонини… І на вершини…

Я не боюся,
Став — і сміюся!
Дише-колише душу Говерла…
Пальцями зірок,
Хусткою віри
Небо пилюку на серці обтерло…

Хай, може, буде
Стежка облуди,
Лестощі, постріли, хитрощі Змія,
Божа Вершина
Є на Вкраїні —
А понад Нею Зоря пломеніє!

І день іде, і ніч іде,
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?..

Людей нема — є лиш Прелюд.
Є тільки мрія про Людину.
Є лише хаотична лють —
Всеспопеляюча лавина.

О де ти, зоряний творень?
О хто ти — дух чи хвиля Лети,
Тиран чи вільний промінець,
Який заплутався в тенета?!

Пора, пора, пора збагнуть
Своє падіння і могилу,
Своє покликання і суть,
Своє походження і силу…

І на вселенськім полотні,
Яке нам витче Суть Єдина,
Посіє квіти вогняні
Новонароджена Людина.

Тільки я, мов окаянний,
І день, і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить…

Україно, моя Лебедине,
Діво древнього Ра,
Все мені мріється, сниться
Твоя урочиста пора.
Твоя вогниста,
Твоя троїста,
Твоя прачиста пора.
Все сповнено передчуттями,
Душа, мов небесний дзвін,
Клекоче бурями тяма,
Кличе до дивозмін…
І будуть вони — ті зміни,
Засяють нові стежки!
Гряди, моя Україно,
Понад криваві роки,
Облиш ті гнізда зміїні,
Де кубляться мертвяки!
Дай мені бути причинним,
Дай божевільним буть
В світі, де з Твого Сина
Праведну крівцю ссуть!
Хочу бути скаженим,
Бо воля в’язневі — сказ!
Хочу стать навіженим,
Бо буйність — то твій наказ!
Бути вогнем хрещеним
Хочу єдиний раз!
Зроби мене юродивим,
Зроби мене вічним дивом,
Зроби мене духом сивим,
Поведи мене ночами
Поза людськими шляхами,
Понад світом нещасливим
На поклін вогнистим зливам!..
Поведи мене в безтяму,
Поведи мене над снами,
Поведи до тої ями,
Що відкрита вечорами,
Де з правіку наша воля
Спить закована в неволі!..
Я застукаю в ту браму,
Я зійду в пекельну яму,
Клич прокотиться громами
Понад душами й полями:
— Чуєте, люди —
Божі заблуди?
Доки ще буде
В душах полуда?
Скиньте облуду!
Ось я виходжу — це вже востаннє! —
В поле осіннє, в поле туманне,
Сію не зерна, сію вам сльози,
Сію не сльози — бурі і грози,
Сію не грози — речення віщі,
Сію пророчі закляття зловіщі!..
О мій народе! Ти не послухав,
Коли я прийшов із плачем!
В цю ніч я схиляюсь до твого духу
Із полум’яним мечем!..