Петр Мирчук - Зустрічі й розмови в Ізраїлі. (Чи українці традиційні антисеміти)

Мене рятувала говірливість мого співрозмовника.

— А скажіть, ви там "шльопнули" хоч одну кагебівську собаку? За сотні тисяч тих, що ті собаки повбивали в Україні?… А їх же там шляється в Ню Йорку.

Я знову став шкробати свою "босу" бороду. Казати правду, що серед українців в Америці проголошує себе правдивим патріотом той, хто цілується з висланниками КГБ і помагає їм плюгавити бандерівців, тих, яких він, Ідель Коган сам зустрічав в московських тюрмах і сибірських конц. таборах і для яких він і досі має найглибшу пошану й респект?..

На моє щастя, Ідель не завважував моєї розгубленности й говорив далі.

— Ви конечно приїдьте до мене до Тель Авіву на цілий "вікенд". Ми з вами свої люди. Поговоримо по душі. Згадаємо нашу Україну. Заспіваємо собі "Ой не ходи Грицю", і "Ми українські партизани"…

Єфім Вольф наймолодший віком член Товариства Єврейсько-української співпраці. Він родився в Україні в 1932 р. Німецько-большевицьку війну як жид перебув у гетто в Жмеринці під румунською окупацією. Після повороту большевиків він став членом нелегальної організації сіоністичної молоді "Ейнігкайт" і за те відпокутував пять літ (1949–1954) у сибірських конц. лагерах. В 1973 виїхав до Ізраїлю і тут працює учителем математики в гімназії.

Єфім Вольф завдячує українцям дуже багато. Життя в гетто було дуже важке і якби не тaємна допомога харчами від українців, знайомих його матері, то і він сам, а не лиш його мати, були б загинули з голоду. Чи українці доставляли потайки харчі для "бизнесу", за гроші, або в заміну за щось інше? За які гроші, за що інше? Те, що змогла мати Єфима взяти зі собою до гетта пішло в виміні за харч дуже скоро. Знайомі українці, головно українські жінки, приносили їм до гетта харчі із милосердя, хоч і самі мало мали, бо румуни наложили були на українців важкі контингенти.

— А вільно було українцям і румунам доставляти жидам харчі до гетто? Не було заборони?

— O, заборона була дуже гостра. Як зловили когось із не-жидів, що доставляв жидам харчі, то такого звичайно прилюдно вішали. Румунів ще не так. А українців румунська поліція з замилуванням вішала за таке.

— А в часі вашого побуту в совєцьких концлагерах ви зустрічали українців?

— Чи зустрічав? А хіба можливо бути в совєтських концлагерах і не зустрічати українців? Українських політичних вязнів адміністрація концлагерів розкинула по всіх концлагерах Сибіру. А їх, українських політвязнів, більше як половина всіх політичних вязнів. Адміністрація совєцьких концлагерів, то вже навіть неукраїнців, політичних вязнів, зве бандерівцями. Раз хтось проти совєтського режиму, значить — бандерівець, хай і литовець, латиш чи й грузин.

— Де ви вперше зустріли українських політвязнів?

— Як лиш мене засудили на пять літ "виправних таборів" і перевезли до одного з них, я зустрів гурт українських священників із Карпатської України. Це був українсько-католицький канонік, я призабув його імя, і двадцять інших священиків, які відмовилися перейти на православіє під московського патріярха.

— То це були релігійні вязні?

- І релігійні, і політичні. Вони ж не хотіли підчинитися московському патріярхові, службовцеві НКВД, значить — політичні.

— Як вони поставилися до вас?

— Несподівано приязно. Але й вони самі були б стали нещасними жертвами в руках "блятних", тобто кримінальних злочинців, якщо б не було там правдивих бандерівців. З оповідань старих вязнів знаю, що зараз після війни "блятні" хотіли й бандерівців взяти під ноги. Але скрізь дістали від бандерівців дуже болючу научку і коли мене привезли в концлагер, то вже по всіх концлагерах "блятні" боялися напастувати й збиткуватися над "бандерівцями". Правдиві бандерівці відразу взяли до свого гурту українських священиків. Вони й мене взяли під свою опіку як "українського жида-націоналіста".

— Памятаєте когось із них?

— Ніколи не забуду двох із них: Олександра Хіру і Степана Гарасимова. Їм я завдячую моє життя. Головно Степан Гарасимів це мій ангел-хоронитель, як кажуть українці, який врятував мені життя.

— Як виявлялася та допомога вам?

— Вже сама моя приналежність до "бандерівців" оберігала мене перед дошкульними наругами "блятних". Олександер Хіра і Степан Гарасимів помагали мені не раз харчами, ділячись зі мною своєю скупою порцією, коли я майже нічого не дістав, бо не відробив "норм". А Степан Гарасимів робив неймовірне. Я, бачите, хворів і висліді недоживлення і негігієнічних умовин майже зовсім осліп. Над хворими вязнями совєцькі наглядачі мають менше милосердя, аніж нормальна людина над хворим псом. Я не бачив добре дороги, чи вірніше стежки, як вели до праці, не добачав у роботі. Жорстокі наглядачі були б мене, сліпого, безжалісно затовкли насмерть. А Степан Гарасимів заопікувався мною як рідним братом. Він за руку вів мене до праці і з праці. Помагав весь час у праці. Вони оба, хоч і самі виснажені, виконували трошки скоріше свою "норму" і доробляли мою.