Петр Мирчук: Зустрічі й розмови в Ізраїлі. (Чи українці "традиційні антисеміти")

Професор Стефан Поссони, Співробітник Інституту Гувера в Станфорді, Каліфорнія, у своїй праці про "плюральні спільноти" займався теж проблемою жидів в Україні і прийшов до такого висновку:

"Якщо йдеться про жидів, то виглядає, що вони в величезній більшості переконані, що українці — невилічимі антисеміти. А тому жиди і їхні організації вперто ангажуються в протиукраїнську пропаганду. У висліді цього, тут ролі помінялися: Жиди, які всюди є обєктом ворожої пропаганди, в Україні стали переслідувачами українців. Воно не значить, що жидівська пропаганда проти царської і комуністичної Росії і проти нацистівської Німеччини взагалі не існує. Тільки ж різниця в тому, що коли переслідування жидів нацистівською Німеччиною є незаперечним фактом, то антисемітські переслідування українцями й українськими урядами суперечить історичним фактам. І про совєцько-московський антисемітизм, який є очевидним, жиди говорять отягаючись і дуже неохоче й чомусь не беруть його серйозно". (Ukrainian Quarterly, Summer 1975, p. 139–140.)

Щождо пришиваних українцям жидівських погромів в періоді Хмельницького то проф. Поссони у тій же статті стверджує: "Масакри жидів і взагалі цивільного населення були в тих часах частим явищем. Прикладом "Тридцятилітня війна". Найжахливішими в той час були масакра й плюндрування Магдебургу. Цей жахливий погром був вчинений німецькою армією під командою генерала Йогана Тіллі, але його ніхто не обвинувачує в погромах, а навпаки вважають його невинним".

Проф. Поссони пригадує теж, що в часі воєн Хмельницького найжахливіший погром жидів був вчинений у Люблині польською армією. Але напастливе обвинувачення в антисемітизмі й погромах жиди вперто зберігають для українців.

В 1961р. визначний жидівський журналіст у статті " Українці й Жиди" інформував:

"18 червня 1961 року президент Ізраїля Ісаак Бен-Цві прийняв 150 представників українських жидів, що тепер живуть в Ізраїлю. Він сам теж родився в Україні і там організував в Полтаві перший жидівський відділ самооборони перед московськими чорносотенцями в 1905 році. Він з гордістю витав членів уряду Ізраїля, та визначних науковців, поетів, письменників, професорів, політиків і членів парляменту, що були між тими 150 українськими жидами, яких він запросив до своєї палати в Єрусалимі.

"Бен-Цві кілька разів підкреслив у своїм привітанню величезний вклад українського жидівства у постання й розвій Ізраїля. Жиди в Україні були передовиками в рості модерного сіонізму, що добився визволення Святої Землі з двотисячної неволі і привернув батьківщину розсіяним по всьому світі жидам". (Ukrainian Quarterly, Summer 1961, p. 107.)

Здавалось би, що бодай тих провідних 150 жидівських інтелектуалів, що родилися й виросли в Україні, де як в ніякій іншій країні світу могли свобідно плекати й розвивати свою культуру, зберігаючи свої традиції, із вдячності за гостинність захистять добру славу українського народу перед злобними й напастливими обвинуваченнями в "традиційнім антисемітизмі" і замилуванню в жидівських погромах.

В останніх двох роках українсько-жидівські взаємини помітно оживились. У двох протилежних напрямах. З одної сторони, стали появлятися товариства українсько-жидівські чи жидівсько-українські: в Ізраїлю — єврейсько-українське товариство співпраці і подібні в ЗСА. І в той же час посилилася жидівська протиукраїнська дія, головно в ЗСА: напастливі статті й окремі книжкові видання, в яких жидівські автори представляють українців як "історичних, налогових" антисемітів, і поява й дія "Спеціяльної слідчої комісії ЗСА" для вишукування й притягання до судової відповідальности "воєнних злочинців", яка відразу ж набрала характеру жидівської "святої інквизиції", що ганяється за "відьмами" якраз серед українців, недавніх "ДП".

Українці в ЗСА, особливо ж українська інтелігенція з нової еміграції прийняли жидівські залицяння не то з приязню, а з захопленням. Вже першого жидівського гостя д-ра Штерна, що приїхав з Ізраїлю до ЗСА, щоб відвідати українські громади з доповідями, українці прийняли краще, ніж, наприклад, довголітнього політичного в'язня українця С.Караванського і його дружину, хоч д-р Штерн, живучи в СССР нічогісінько спільного з українською національною боротьбою не мав. Одна з українських асекураційних установ відразу асигнувала йому кілька тисяч долярів як подарунок. За кожний виступ з доповіддю для українців йому платили, а в додаток видали й розпродали йому окрему книжку про нього. Майже всі українські політичні "середовища" наввипередки стараються нав'язати контакт з жидівсько-українськими товариствами. Не бракувало навіть таких українських "політиків" і "вчених", які готові прилюдно прийняти за правду жидівське обвинувачення українського народу в "традиціному антисемітизмі", битися прилюдно в груди і просити прощення…