Євген Гуцало - Ментальність орди

Ще в ті часи, коли на Заході дебатувалося — вважати Русь азійською державою чи європейською і вважати її державою християнською чи нехристиянською, англієць Д. Флетчер написав книжку «Про державу російську» (1591), де стверджував, що ця екзотична держава є «тиранічною державою», в котрій живуть «варварські московити». У своїй праці «Росія очима Європи» Дітер Гро писав, що в філософсько-історичній літературі кінця XVI і початку XVII століть згадки про Росію зустрічаються часто… Джованні Ботеро у своїх «Всесвітніх відносинах» (1596) приймає Москву в число європейських держав, але ставить її поряд із Туреччиною. Він також вважає можливим друге нашестя народів, і протиставляє «благородну й дорогоцінну волю» — «вражденному рабству» московитів. Джон Барклі у своїй праці (1607), що є джерелом звичаїв європейських народів, так характеризує Москву: плем'я, народжене для рабства, вороже всякій свободі, воно не бунтує, тільки якщо його пригнічують. Дітер Гро також посилається на акцентовану відміну між Росією і Європою в плані антитурецької ліги, в цьому плані рішуче виключається членство Росії, а також у творі міністра Генріха IV Сюллі, де говориться, що московити — це «варвари, з якими не можуть співробітничати цивілізовані християнські народи». І як тут ще не послатися на працю «Росія очима Європи»! З кайзерської канцелярії Фердинанда І в 1560 році в резиденцію в Римі направлено циркуляр, у якому говорилося, що Московський великий князь підкорить собі всю Ліфляндію і матиме панування над усім Балтійським морем. Він нападе на Германію, Нідерланди, Англію і таким чином захопить у свої руки всю морську торгівлю. В кінці документа проводиться аналогія з нашестям народів: готи, мовляв, теж, очевидно, прийшли з Півночі, й навіть римляни не могли їм протистояти. Дітер Гро: знаменний сам факт, що в 1560 «російська загроза» вже порівнювалася з нашестям народів!

Східна деспотія, де рабство сидить на рабстві і рабством поганяє… Йоганн Бальтазар Шупп казав про московита, що той скрізь, де в нього є можливість, пригнічує сильніше, ніж турок. А якщо виходити з філософської антропології, яка проголошує незмінність людської природи? Звичайно, важко й гірко академікові Д. Лихачову виходити з незмінної людської природи московита, тому-то він і декларує необхідність «уйти от самих себя», водночас відчуваючи фатальне — «нельзя уйти»: хочеться нового самопізнання, але ж — гріхи старого самопізнання не пускають у сподіваний рай самопізнання нового, та ще ж і філософія історії не пускає. То що — опустити руки й не прагнути, не декларувати? Ні ж бо, звичайно, прагнути й декларувати нікому не заборонено, але тут ми з остобісілою приреченістю знову виходимо на візії «Білої Арапії»…

Чи знаєте ви, що государ Микола І прекрасно грав на флейті? Так, Микола Палкін. І, мабуть, не гірше, ніж Б. Клінтон на саксофоні. Крім того, цар любив грати в карти — в баккара, хоч шеф жандармів Бенкендорф і заборонив таку гру. Проте сміливий цар не боявся самого Бенкендорфа, якого боялися всі. Без царського відома і його дозволу в Росії не зводилась — навіть не перебудовувалась жодна громадська будівля. Це був, як сказав О. Герцен, час «наружного рабства И внутреннего освобождения». Прес деспотичної влади пораблював і пораблював народ. Фанатичний доктринер, Микола І — наче КПРС — вважав себе відповідальним за все, що діялося в Росії, і є свідчення, що він був утаємничений навіть у кожну сварку будь-якого губернатора з будь-яким предводителем дворянства, керував побудовою будь-якої караульні у віддалених повітових містах. Чим більше він боровся з казнокрадством, злодійством і службовою несумлінністю, — тим пишніше вони розцвітали, а всю офіційну Росію душив формалізм. Цар вимагав сліпого послуху, намагаючись загнуздати невмирущий хаос, постійно вдаючись до зброї жорстокості. Все сміливе й чесне заслано в сибірські рудники, а все рабське й підле склало основу народонаселення. Як говориться в одній книзі, видання 1910 року: на «фронтоні імперії» красувались лише загибель, люта реакція, нелюдські переслідування і подвоєний деспотизм; царський двір став головною гауптвахтою імперії, а інквізиційна армія, схожа на таємну організацію поліцейських масонів, від Риги до Нерчинська мала своїх братів-шпигунів і сищиків; конала розтерзана й розбита Польща і війна на Кавказі ковтала військо за військом — під орудою бездарного та жалюгідного уряду.

Чи не нагадує ця картина (звичайно ж, неповна) нашу вчорашню і сьогоднішню дійсність, яку ми так добре спізнали? А чи не те нині казнокрадство і злодійство, що й за Миколи І?