Тарас Бульба-Боровець - Україна і жиди

Табір жидівських большевиків в Україні (під проводом таких своїх визначних діячів, як Бронштейн-Троцький, брати Каґановичі, Лівшиц, Бош, Квірінґ, Косіор, Ягода, Ізааков-Крайсберґ, Люксенбурґ, Лугановський, Баліцкий, Ґрінвіч, Рухімовіч, Конн, Ґопнер, Межилук, Аврен, Епштайн, Авсьом, Ґоровіц та інші з першої провідної ґарнітури і багато тисяч людей з другої та третьої ґарнітур) — оволодів усім жидівським пролетаріятом, стероризував решту жидівського населення і зробився найзапеклішим ворогом Української держави. З уваги на те, що українські робітники твердо стояли за Центральну Раду, а російських робітників тоді в Україні було ще дуже мало, за всієї геніяльности Леніна, його партія ніяк не могла захопити України державним переворотом, як це було в Росії, бо в Україні большевицьким ідеям не було на кого спертись у народі. Це виявив Перший з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів, що його скликали в Києві 17-го грудня 1917 року большевики, де на 2.000 делегатів виявилося тільки 60 большевиків неукраїнського роду. Напередодні цього з’їзду російський «Совнарком» вислав ультиматум до Центральної Ради: якщо вона за 48 годин не передасть усієї влади в Україні «совєтам», тоді «совєцька» Росія розпочинає війну проти України. Натомість большевицькі делегати на з’їзді поставили до схвалення резолюцію про розпущення Центральної Ради та проклямування влади совєтів в Україні. Центральна Рада ультимат відкинула, а з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів найгостріше осудив ультимат Леніна, відкинув пропозицію большевиків про розпущення Центральної Ради та ухвалив постанову про повну довіру до останньої. Тоді Лєнінові залишалась тільки одна рада: оголосити Україні війну та здобувати її територію російською армією ззовні і червоною партизанщиною зсередини.

Червона армія під командою комісара Антонова (що пізніше прибрав собі українське псевдо «Овсієнко», бо Росія уклала мир з центральними державами і не мала права вести війну) та полковника царської армії Муравйова, отримала наказ «Совнаркому» виконати першу частину цього стратегічного пляну. Натомість другої частини росіяни просто не мали в Україні ким виконувати. І тут їм стала в колосальній нагоді жидівська большевицька організація, що була широко розгалужена особливо по великих містах України, під загальним керівництвом Лєбєдєва, братів П’ятакових та Євгенії Бош. Чим переймалися тоді 4 єврейські організації — про це свідчить нам сьогодні жидівський історик: «...на спільному засіданні Київського ревкому та губкому партії був створений підпільний Центральний штаб червоних повстанців України, котрий накладав безпосередній зв’язок з Червоною Армією. Повстанський штаб проводив успішну розвідувальну роботу... Розвідна інформація, що її здобував штаб, передавалася Совєцькому командуванню. Створив цілу мережу партизанських відділів на лівому і правому берегах Дніпра, постачав їх зброєю, грішми, та керував їхніми бойовими операціями...».

Армія молодої української держави цілих три роки вела криваву боротьбу проти армій Лєніна і Дєнікіна, як зовнішніх ворогів. І коли остаточно вона з виснаження впала, то тут колосальну ролю відіграли 5-ті колони большевицької партії, як внутрішній ворог, у котрих головне ядро спочатку становили жидівські большевики. В бою військ отамана Зеленого під Трипіллям з червоними, був оточений та витоплений цілий комсомольський батальон, що складався з самих лиш молодих жидів. І так було всюди. Перед тим, як захопити якусь територію, вони шпигували там, провадили диверсії та повстання, а по тому, як червоні війська захоплювали території, ставали комісарами, діяли в органах ЧеКа, адміністрації та вступали до лав Червоної армії, котра тоді поповнювалась елементами, завдячуючи негайній мобілізації. Як відбувалася співдія регулярної армії з червоними партизанами, про це говорить той сам совєцький історик: «По закріпленні своїх позицій у Донбасі, Криворіжжю, Харкові, Катеринославі та інших пунктах Лівобережжя, Українські Совєцькі війська (під командою таких «українських» генералів, як Антонов, Муравйов, Єгоров і Березін — Т.Б.Б. ), 18-го січня 1918 року, завдячуючи червоногвардійцям Москви, Петрограда й Мєнська розпочали переможний наступ на Київ, за повне визволення України від панування націоналістичної Ради... Контрреволюційні війська Центральної ради, не зважаючи на своє безвиглядне становище, довго ставили одчайдушний спротив... а 28-го січня в Києві вибухнуло збройне повстання київських робітників проти контрреволюційної Центральної Ради...»