Олесь Бердник - Падіння Люцифера

Озіріс (або Люцифер) був райдужним гігантом, що перевершував масою Геліос у десятки разів. Пара оберталася довкола спільного центра мас, а якщо глянути практично, то Сонячна система кружляла довкола Люцифера, тобто він був “Володарем, Князем світу цього” (і залишається ним понині, як твердить традиція). Крім чотирьох великих планет, відомих нам (Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун), існувала ще одна — там, де тепер розсипано поле астероїдів, цих уламків пропащого світу. Ця планета (Прагея) мала чотири головні супутники — Венеру, Меркурій, Марс і нашу Землю. Прагея була інфразорею, і в інкубаторі, в теплиці, створеній сукупним впливом двох світил та материнської суперпланети, на всіх супутниках буяло розмаїте життя, панували субтропіки, вічне літо. Вітальна ситуація була ідеальна. ЖИТТЯ КИШІЛО. Прагея, поєднуючи свою субстанційну потенцію з батьківським впливом Урана (пара світил і Зоряний Космос), породжувала міріади нових, небувалих форм, природа стихійно експериментувала, а поява розумних істот — Титанів життєвого світу — знаменувала епоху космічного народження, виходу Життя в безмірність.

Припускаємо, що життя існувало не лише на планетах Геліоса, а й у сфері Люцифера-Озіріса. Можливо, титанічні цивілізації систем і двох світил мандрували у просторі, спілкувалися між собою, шукали розгадок буття і шляхів до вічної таємниці свого походження. Чи правомірне таке нестримне фантазування щодо гіпотетичних істот, котрі поки що належать лише нашій уяві? Гадаю — правомірне! Бо гордієві вузли космогонії треба рано чи пізно розв'язувати або хоча б розрубувати, як це зробив славетний Александр.

А про те, що мислячі істоти Уранічного світу не зуміли розв'язати буттєвих вузлів, хоч, напевне, хотіли й поспішали їх розрубати, свідчить страхітлива космічна катастрофа. Райдужне світило, сяючий Люцифер-Озіріс згас. Сколапсував, як кажуть сучасні фізики. Став Чорною Дірою, або, як твердять містичні джерела, перетворився в Князя Пітьми. Розшматований чорним Сетом, запевняють єгипетські манускрипти.

Перед колапсом Люцифер спалахнув надновою зіркою. В серці подвійної Сонячної системи утворилося апокаліптичне провалля, Геліос з планетами струсонуло жахливим космічним вихором: він теж спалахнув і скинув свою багряну оболонку, перетворившись у жовтого карлика (згадаймо, що мовилося у міфі про Фаетона: “Колісниця Геліоса наблизилася до Геї, ледве не спопеливши все живе на ній”, а насправді — скинута Сонцем оболонка “лизнула” вогненним язиком заселені світи). Прагея розпалася на частки, потрапивши в течію гравітаційного урагану. Уламки стали супутниками великих планет, решту проковтнуло Сонце, яке після катаклізму стало в свідомості людей Фебом-Аполлоном, тобто Губителем: напевне, радіаційний спектр змінився в негативному ключі і згубно впливав на життєві форми.

Супутники Прагеї залишилися сиротами і довго вешталися в надрах системи, аж поки не зрівноважилися на сучасних орбітах. Саме тоді наша нова ' Гея-Земля придбала собі супутника — Місяць. Тисячоліттями вона була оповита густими хмарами, потрясалася жахливими конвульсіями і вулканічними виверженнями. Мислячі істоти, відкинуті на сотні віків назад, деградували, потрапивши в екстремальні умови холоду, нестатків, втративши попередній гнозис і еволюційні можливості. Життєтворення Геї згасло, людям треба було пристосовуватися до цілком іншого світу. Від материнської епохи лишилися тільки перекази та міфи про легендарну зоряну вітчизну, де панує вічне літо і живуть вічноюні титани.

Зауважимо, що така похаплива розповідь безсила відобразити бодай уявно ті катастрофічні події, що відбулися після “падіння Люцифера”, коли “Князь Пітьми” стягнув з космічного дивокола на Землю “третину зірок”. Деякі раціональні дослідники міфів вважають, що мова йде про рясні “зорепади”, метеорні зливи, котрі впродовж тисяч і тисяч літ випадали на Землю та інші планети, покриваючи їхню поверхню міріадами віспин. Автор цих рядків вірить, що під зірками прадавні мудреці мали на увазі мислячих істот, котрі з високого космічного стану впали до рівня мешканців убогої планети, позбавлених титанічної потужності й знання. Втративши свої космічні форпости, залишки титанічних істот постали перед дилемою: повністю щезнути з книги буття, оскільки самотнє Сонце та ущербні планети вже безсилі були давати їм колишню енергію, або розпочати еволюційний цикл у тілах приматів, краще пристосованих до життя на новій Землі. І вони обрали другий шлях, доки в їхніх руках були рештки космічної потужності.