Олесь Бердник: Падіння Люцифера

Звичайно, можна робити різні припущення, трактувати всі ці міфи і так і сяк, проте внутрішня логіка абсолютно всіх світових переказів приводить нас до визнання жахливих космічних катастроф у минулому. Чимало сучасних дослідників, теоретиків наполягають на тому, що Сонячна система не зрівноважена, що її лихоманить, що вона нещодавно перенесла катаклізм. Хто з нас не знайомий з гіпотезою про загибель планети Фаетон? І мова йде не про фантастичні домисли, а цілком науковий аналіз астрофізичної ситуації Сонячної системи. Багато вчених відзначають також неприродність існування пари Земля — Місяць, висловлюючи думку, що наш супутник “приблудився” до планети в праісторичні часи, коли Сонячна Сім'я переживала рубіну.

Чому багато планет і супутників обертаються в напрямку, протилежному обертанню інших тіл? Чому вісь планети Уран похилена набік, і він оббігає Сонце під прямим кутом до площини екліптики? Чому Плутон із супутником Хароном мають таку видовжену орбіту — явно катастрофічного походження?

І ще ряд запитань, що торкаються нашої колиски — Землі.

Чому геологічні пласти планети розташовані таким чином, що про якусь “послідовність” годі й казати? Ще 1839 року швейцарський геолог Арнольд Ешер оголосив відкриття, що збентежило його самого. Він писав: “Ніхто цьому не повірить. Мене будуть називати дурнем”. Виявилося, що засніжені піки Швейцарії складені прадавніми кристалічними, сланцями палеозою, а під ними — у фундаменті гір — лежать набагато молодші осадочні породи мезозою. Геологи не знали, що й думати. Найдивнішим було те, що весь цей “гармидер” не нагадував якесь катастрофічне перемішування порід: пласти лежали один над одним майже горизонтально, тільки послідовність була “ненормальна” — молоді юрські сланці внизу, а старезні пермські пісковики — нагорі! Які грайливі титани перекладали шари з ніг на голову, акуратно перемішуючи їхню геохронологію на загадку ученим дев'ятнадцятого-двадцятого століть?

Або куди поділися сотні мільйонів років з геохронологічних пластів планети? Академік Б. Соколов пише (“Знание — сила”, № 2, 1981): “Відображення часу в геології — є матеріальні документи її історії: товщі гірських порід, що чергуються, рештки органічного життя, тектонічні структури і т. Д. Одначе... будь-яка точка і навіть великий сегмент стратосфери в межах сучасних материків виявляють невідшкодовні прогалини, що вимірюються нерідко сотнями мільйонів літ”. Звідси напрошується висновок: “Безперервність геологічного часу ми можемо лише конструювати”.

Ще запитання, на які бадьоро може відповісти школяр, але які змушують замислюватися серйозних еволюціоністів: що спільного між мохами, папоротями, хвощами, плаунами і голонасінними, хвойними рослинами? Як відбувся стрибок від перших до других? Або що за дивовижна мутація відбулася, щоб з голонасінних виникли покритонасінні — квіткові? Те ж саме з переходом від одного грандіозного біоциклу до іншого: первісні, кишкоповорожнинні, риби, земноводні, ящери, ссавці, людина. Хіба що лише перефразувати слова академіка Б. Соколова: “Послідовність біоеволюції ми можемо лише конструювати”.

Раціонально пояснити перехід від одного біоциклу до наступного наука не в силі. Коли розглядаєш факти палеонтології і сучасної зоології та ботаніки, планета уподібнюється славнозвісному Ноєвому ковчегу, де напхано “всякої тварі по парі”.

І ще одне: товща гумусу, навіть найпотужнішого, наявного на Землі, утворилася, як свідчать дослідження ґрунтознавців, впродовж 11-12 тисяч років.. Куди ж поділися гумуси минулих мільйонноліть? Хто їх знищив, “злизав” з поверхні планети?

Чому континенти такі нестійкі, чому вони дрижать і пливуть в пластичній субстанції мантії? Невже недостатньо було мільярдів літ, щоб їм зрівноважитись?

Коротше, всі ці та безліч інших запитань вимагають відповіді, котра б синтезувала загадки буття в несуперечливій гіпотезі, якою б суперфантастичною вона не уявлялась. Хоч здається, ніби ці загадки мають різну природу і не можуть бути зведені до спільної причини, постараємося показати, що це не так.

Повернімося знову до припущень, яких ми торкнулися, спробуймо відновити перебіг космічних подій, відповідно до нашої гіпотези. Отже, життєтворення відбувалося тоді, коли система була “нормальною парою”, тобто існувала астроситуація, при якій енергетичний потенціал двох світил був достатній для запуску “ланцюгової реакції” Життя. Ось промовиста ілюстрація до цього з давньоєгипетського гімну: