Олексій Савчин - Німе віче

Якось у мене виник вірш «Вулиця мого дитинства». Нещодавно я продекламував його зі сцени сільського Будинку Культури, де земляки святкували так званий «Храмовий празник», або ще він має назву «День села». Запросили і мене. З давніх давен вулиця, де я виріс, називалась «Вістровом» (мабуть, топонім — Острів). На жаль, сільські правителі цю багатовікову назву вулиці скасували. Переіменували на «Вербову», дійсно, там верб багато, але для чого руйнувати місцеву історію? Що поробиш, така вже мода пішла. Хтось хоче залишити свій слід в історії хоч таким способом

Я уже відсвяткував своє семидесятиріччя, розміняв восьме. Колись говорив чи писав, що життя, як і гроші мають якусь спільну рису. Чим менше залишається, тим більше цінуєш.

Тому такими дорогими стають спогади про минуле, спогади про оті стежки босоногі, про оту оспівану «калину за вікном».

Варто повернутись до запитання, яке було поставлене на початку оцих моїх роздумів. Що привело автора до написання цієї книги? Коли до нього завітало художнє слово, де взявся художній хист? Адже він не гуманітарій, не літератор, а виробничник, принаймні в минулому, людина технічної спеціальності. І ось раптом таке дивне і глибоке захоплення, таке серйозне хобі.

Оті спогади, про які йшлося вище, мабуть уже дають часткову відповідь. Так склалося, що життєві обставини також відірвали Олексія Савчина, автора цієї книги, що пропонується читачеві, від рідних батьківських берегів ще в юні роки. Через певний час рівнинне Полісся йому замінили круті Карпати із їх своєрідною дикою красою. Але, пам’ятаєте: «де родилася коза…» Не може він таки забути Малу Батьківщину і свою тугу вихлюпує ось таким незвичним способом. А тиражувати свої роздуми, свої ґрунтовні дослідження йому допомагають сучасні високі технології всесвітньої мережі Інтернет. Це одне із чудес сьогодення, якого ще не було вчора, про яке ще донедавна не могла навіть мріяти пересічна людина.

На своїх сайтах, яких у нього досить багато («Ніпель», «Грані АлМаСа», «Рубікон», «Земляки») він проводить досить глибокі дослідження, аналізуючи історичні реалії чудового кусочка нашої землі-колиски, який називається Поліссям. Увага автора прикута до цього загадкового краю, його людей, традицій і звичаїв. Я би назвав його ходячою енциклопедією Полісся. Звісна річ, особливий інтерес у нього до свого рідного села Немович. Селу і його людям присвячується вагомий літературний доробок оповідань, нарисів, новел. В книзі читач віднайде і історичну повість. Деякі сентенції автора подані навіть в поетичній формі. Відчуваєш, тут душевні струни бринять Малою Батьківщиною, вона наповнює все єство автора.

Маю впевненість що ця книга, хоч і дещо переобтяжена, як на мою думку, серйозною історичною хронологією, буде сприйнята самим вибагливим читачем, в першу чергу, читачем із Полісся. Щасливої дороги!

І, нарешті, одне зізнання. Олексій — мій родич. Двоюрідний брат, хоч і не в повній мірі. У нас різні діди, але маємо рідну бабу — Одарку. Під час першої світової війни мій дід Федот, залишивши на руках дружини п’ятирічного сина Йосипа (мого батька), змушений був іти в діючу армію. Воював десь у Карпатах, там і загинув, по версії — пропав безвісти. З часом Одарка вдруге вийшла заміж за Олексія Савчина, про якого в книзі сказано дуже багато (був старостою села). У них народилось ще четверо дітей: донька і три сини. Ось один із них — Макар і є батьком автора. До-речі, Олексій теж має братів, молодших від себе. Гірко казати, але нещодавно середнього брата Василя, шанованої в селі людини, забрав на небо Всевишній. Чомусь Він завжди відбирає собі найкращих… Молодшого — Віктора називають «народним артистом села Немовичі». Повірте, він на це заслуговує. Людина обдарована музикально, пише пісні (зізнаюсь, часом і на мої слова), створює якісь художні ансамблі, куди залучає місцеву молодь, директорствує в сільському Будинку Культури. Цей заклад навіть має свій сайт в Інтернеті, на який можна зайти через вищепоіменовані сайти Олексія.

До того ж Віктор — депутат Районної Ради. Ось такий універсал!

Я отримую велике задоволення від відвідин цих сайтів. Вони постійно поновляються і, як свідчить електронна статистика, мають солідну армію мені подібних. І, зізнаюсь, маю ще одну пристрасть — майже щорічно їду в Карпати. Може якийсь інстинкт заставляє шукати оті стежки, якими в першу світову ходив мій дід? Не знаю. Цього року вперше знайшов стежку, яка привела до домівки оцього мого родича — Олексія, в Воловці, що на Закарпатті. До цих пір переповнений позитивними емоціями від нашого безпосереднього спілкування. Бо це не електронна пошта, це не телефон. Це спілкування споріднених душ. Тому слово «двоюрідний» ми викреслили із свого лексикону.