Олексій Савчин - Німе віче

Не знаю скільки снилась би йому ота ностальгічна «солодка дереза», можливо до самої смерті Сталіна, якби не допомогла … біда. Так, так — саме біда. Парадокс, але таке буває. Уже пройшли три післявоєнні роки. Раптом тяжко захворіла мати. Воєнне і повоєнне лихоліття, коли не знаєш коли і звідки чекати біду, чекати ворога, (бо це міг бути і німець, і бандерівець, і більшовик) аукнулись на її здоров’ї. Серйозна серцева недостатність, можливо це був інфаркт, з госпіталізацією в районну лікарню. Я залишився у родичів, ходив у третій клас сільської школи, навіть був відмінником. Родичі через місцеві органи влади про тяжку хворобу мами якимсь чином повідомили адміністрацію шахтоуправління, де працював батько. Йому вперше за всі роки роботи дають двотижневу відпустку. І ось після семирічної розлуки він знову ступає на рідну землю.

«Де родилася коза, там солодка дереза». Та чи солодка? Дні відпустки пролетіли як одна мить та ситуація з хворобою не поліпшилась. Така хвороба проблемна і в наші часи, а що говорити про тодішні, повоєнні! Телеграми на Донбас, апеляції до місцевого начальства про продовження відпустки залишились проігнорованими. Трудовий сталінський фронт не признавав дезертирів. Через пару днів під’їхав «чорний воронок» і взявши «під білі рученьки» батька запроторили до Сарненської буцигарні. Ось тут уже дійсно: одна біда не ходить…

Та мої родичі — дядьки, тітки рук не склали. По яких інстанціях і з якими торбами-презентами вони ходили, мене малого, звісна річ, не повідомляли. Про такі речі не говорять і не тільки з дітьми. А хіба сьогодні не так? Та мені запам’яталось знайомство з сім’єю районного прокурора. В ті часи це, напевне, була головна особа, яка здатна вплинути на долю батька. Мудра селянська психологія вирахувала, що в цій справі можна використати і мене. Мабуть, щоби якось розжалобити цього державного мужа, мої родичі часом в Сарни брали і мене. Виявляється прокурор теж мав сина, мого ровесника. Декілька разів я бував у їхньому домі. Із цим моїм ровесником виник якийсь дружній контакт, якась дитяча дружба, незважаючи на тодішній різноплановий статус наших батьків. Але ворогом мене не рахували, це я знаю достеменно. Мабуть не перевелись гарні люди і в ті страшні сталінські часи.

Тоді в прокурорському домі я перший раз в житті побачив і почув як працює ламповий радіоприймач. Чомусь він був без задньої стінки, напевне трофейний, і я з неабиякою цікавістю дивився на оті загадкові скляні колби-лампи з розжареними нитками катодів. Для мене це була якась фантастика. Можливо це диво і було першим поштовхом до моєї пожиттєвої професії радіоспеціаліста? Перший раз в житті тоді побачив я, вибачте, унітаз. Туалет у приміщенні!? Мій міський ровесник отримував неабияке задоволення від мого дивування подібними чудесами цивілізації. А я тоді навіть не знав, що існує в природі такий кухонний інструмент як виделка, крутив в руках і не знав що з нею робити за столом. Сільський абориген дома користувався тільки ложкою, до того ж деревяною.

Врешті-решт, батька таки звільнили при умові негайного працевлаштування на державному підприємстві. Відтоді майже все своє життя він пропрацював в Сарненському держлісгоспі, хоч це було досить далеко від дому. Пішки 10 кілометрів до роботи, стільки ж звідти. Та з часом придбав велосипед і проблема була вирішена.

Згадуючи ці епізоди з мого дитинства, напрошується висновок. В життєвій суєті ностальгія за рідним краєм, за батьківським порогом більш глибинно відчувається саме з віком. В молодості, по-моєму, цього ще не має. У вирі буднів і проблем життєвого становлення молодої людини ця ностальгія залишається на задньому плані. Принаймні, так було у мене.

Я залишив рідну хату 17-річним юнаком, закінчивши середню школу. При цьому останні три класи я вчився у місті, долаючи згадувані 10 кілометрів в любу пору року на велосипеді. Як і батько. В селі була тільки семирічка. Тобто домашній поріг почав від мене потихеньку віддалятися ще зі школи.

А потім роки студентства — Пінськ, Вітебськ, Одеса. Далі, робота по направленню — Рівне. Хоч порівняно недалеко від Немович, але уже приїзджаєш як гість. Доки батьки були живими, гостював частіше, а зараз, як правило — на Проводи, поклонитись рідним могилкам.

Часом на декілька днів під час відпустки, відвідати родичів, яких стає все менше, або побродити лісовими стежками в грибний сезон.