Анна-Лєна Лаурен - У них щось негаразд з головою у тих росіян...

Тому я навчилася бігати, до того ж, бігати швидко! Якщо я бачу, що водночас з моїм потягом підходить інший, я мчу щодуху до ескалатора, доки людська юрба не здушила мене звідусіль. Щастить лише тоді, коли я вчасно встигла протиснутися до дверей у напхом напханому вагоні й зуміла вистрибнути з нього, тільки-но відчинилися двері.

Пильності в Москві не можна втрачати ні на мить, інакше пропадеш. Нічого тут не дається задурно, ні на роботі, ані на вулицях, бо це місто — цитуючи старий радянський фільм — сльозам не вірить. Москва безсердечне місто, позбавлене сентиментальності, де люди борються за виживання і заклопотані лише одним — зароблянням грошей. «Деньги, деньги, деньги», — вицокують підбори асфальтом Тверської і начищені лаковані черевики Большою Якиманкою.

Люд шалено квапиться. У Нью-Йорку, замість обганяти юрбу чи проштовхуватися у черзі, воліють перечекати десь збоку. У Москві ж треба навчитися якнайшвидше орудувати ліктями, інакше опинишся у кінці черги та так там і залишишся.

Російське суспільство винагороджує прудких та нахрапистих. Я збагнула це, коли вперше в житті брала участь в телевізійному ток-шоу Времечко на третьому каналі.

Ведучі програми відмовляються повідомити мені заздалегідь, про що вестиметься дискусія, але я припускаю, мова піде про перенесення пам'ятника в Естонії. І маю рацію, як виявилося. Не передбачила хіба одного: від мене очікують ще й докладного звіту про фінляндську пенсійну систему для ветеранів війни.

Нічого не вдієш, треба давати собі раду в цій ситуації, коротко розповісти, як. на мою думку, вона функціонує. Реагувати доводиться блискавично, загавишся на дві секунди, і слово передають іншому. Я дуже стараюся, але ж це моя перша участь у російському ток-шоу, тож російські учасники програми з легкістю, яка немилосердно дратує, навально обходять мене (ставитися поблажливіше до іноземки, яка не розмовляє російською, наче рідною їм, звісно, навіть на гадку не спадає). Головне в дебатах — говорити всім разом, нікого не слухаючи, й перекричати співрозмовників. Нічого особистого! Просто росіяни мають іншу культуру дебатів, аніж ми. Тому, хто не наважується перервати оратора чи говорити хором разом з ним, не дадуть прийти до слова.

Одне з найпопулярніших у Росії ток-шоу називається Воскресный вечер , веде його відомий журналіст Володимир Соловйов. Зазвичай він розставляє двох або трьох політичних супротивників кожного за свій пульт і нацьковує їх один на одного, наче філіппінських бойових півнів. Коли до участі запрошують популіста, депутата Думи Володимира Жириновського — це справжня розвага. У досконалому володінні технікою ведення дебатів йому немає рівних, він здатний виголошувати монолог багато хвилин поспіль, не переводячи подиху, до того ж, нарощуючи тон аж до крику.

Сам Соловйов з неприхованим задоволенням уриває своїх гостей короткими лекціями на тему, що він думає з приводу проблеми, яка обговорюється. Для мене незбагненно, навіщо ведучий програми краде час запрошених людей, щоб розпатякувати про те, у чому експерт не він, а його гості. Мені це незрозуміло, але що з мене взяти — я ж тупа фінка... Єдиний вихід для гостей — самим урвати Соловйова, щоб взяти слово.

Головне — говорити, не замовкаючи, не сподіватися, що хтось добровільно надасть тобі слово. Мовчазну людину в Росії вважають не загадковою чи схильною до філософування, а диваком, трохи несповна розуму. З фінськими уявленнями — розтуляти рота тільки тоді, якщо ти маєш, що сказати, — нічого не досягнеш.

Усе це я дуже добре засвоїла ще до свого російського телевізійного дебюту, тож зі шкіри пнуся, щоб сказати за час програми якнайбільше. Звісно, я ніякий не експерт у питаннях фінляндської пенсійної системи чи в питаннях, які стосуються пам'ятників полеглим воїнам, але яке це має значення! Я тараторю, аж дим куриться! І хоча мене уривають і перебивають, я так-сяк, видно, даю собі раду, бо вже за кілька тижнів мені знову телефонують і запрошують до участі в тій же програмі.

Інша річ, якої треба навчитися в Москві, як найспритніше обійти чергу. Черги тут всюди. Щоб не простояти весь день, треба збагнути, як вони функціонують.

Найпростіший спосіб — залагодити свої справи через, скажімо, туристичне бюро або ж посередника, який за окрему плату постоїть у черзі замість тебе. Я, зазвичай, замовляю квитки на потяг у туристичній агенції. Це трохи дорожче, але я плачу за зручність: квитки доставляють до мого помешкання. Така ж схема працює і з квитками в театр чи оперу, хоча нагальної потреби в цьому немає, бо в Москві на кожному кроці можна побачити кіоски з написом