Данило Яневський - Загублена історія втраченої держави

Після згасання цього королівського роду влада перейшла до рук Каролінгів – нащадків Меровінгів по одній із жіночих ліній. Вони отримали своє ім’я від Карла Великого, короля лонґобардів, франків, герцога Баварії, Імператора Священної Римської імперії. Ще в V ст. н. е. його попередники оружним шляхом перебрали владу над територією в міжиріччі Мааса і Мозеля. Її адміністративним та політичним центром стало місто Реймс. Успіхи франкських вождів, яких вони досягнули впродовж наступних трьох століть в оружній боротьбі з арабами на заході, з «варварами» на сході та півночі європейського континенту, а також у християнізації підлеглих територій, мали наслідком об’єднання більшості колишніх земель Західної Римської імперії під їх рукою. 25 грудня 800 р. король франків та лонґобардів Карл був коронований Імператором Заходу Папою Львом III.

Власне, Карл був помазаний на царство (яке охоплювало частину сучасної Франції) ще 754 р. Папою Стефаном II. 25 грудня 800 р. Папа Лев III під час святкової меси поклав на голову Карла корону Імператора Священної Римської імперії, якщо дослівно – «милістівішого, величного, Богом коронованого, великого володаря-миротворця, Імператора Римської імперії, милістю Божою Короля франків та лонґобардів» ( Karolus serenissimus augustus a Deo coronatus magnus pacificus imperator Romanum imperium gubernans qui et per misericordiam dei rex Francorum atque Langobardorum).

Карл Великий.

Як володар Римської імперії Карл Великий успадкував колосальну за обсягом та якістю політико-правову традицію. Її коріння сягало часів Вавилонського і Шумерського царств та інших давніх розвинених культур Сходу. Для останніх було самоочевидним, що право як таке має божественне походження: «легітимність і тривалість влади» правителя ґрунтувалися на «особливих стосунках правителя з божеством» . Характерною була «особливість влади в її концентрації в чиїхось руках» , «харизматична одноосібна влада в її різноманітному вираженні» . Саме правителі «оголошували непорушну волю богів, які виступали основою правових стосунків між людьми» . При цьому «правитель не встановлює якогось нового права. Він в жодному разі не ухвалює свавільних рішень, а виходить із головних етичних цінностей» , а влада існувала як «структурний принцип управління та організації суспільства з її поділом на тих, хто підпорядковує, і на тих, хто підпорядковується» . Не можна в цьому контексті оминути увагою і надзвичайний за своїм обсягом та змістом внесок у розуміння походження терміна «право» та його змісту юдеїв. Юдейське право є «релігійним та національним» , але, що найважливіше, його джерелом було оголошено Божественне Одкровення. [324]

Теоретичну основу під феномен «права» підвели греки, які відділили публічну основу від приватної та оформили різні її типи у вигляді конституцій, яких існувало понад 150 – за числом грецьких держав. При цьому згідно з власне грецьким поглядом «конституції ґрунтуються на згоді підданих, на добровільному підпорядкуванні, говорячи сучасною мовою, на акцептуванні влади» . Але основна заслуга греків полягала в тому, що вони «підвели владу під етичні норми та правила, які впливали на політичні теорії аж до епохи нового часу» .

Фундаментальний, «особливий» внесок римлян полягав у тому, що вони зуміли «прагматично збалансувати внутрішню соціальну структуру влади на створенні велетенської світової імперії Imperium Romanum, яка… свої економічні, соціальні, культурні та релігійні основи передала у спадок Європі» . Саме римляни зафіксувались на незмінності та сталості права, оскільки незмінними та сталими є стосунки богів з людьми. Розвивати право міг тільки закон, який розробляли спеціально уповноважені органи, а потім схвалювали на зборах плебсу. За дотриманням цих норм стежили не залежні від держави судді.

У середньовіччя уявлення про право зводилися до того, що воно «складається із законодавчих норм, за допомогою яких встановлюються важливі для співжиття різних суб’єктів межі, дотримання яких забезпечує державна влада» , а влада правителя «з ідеологічного погляду легітимна і незаперечна, щось зрозуміле само собою» . При цьому один з інтелектуальних і духовних стовпів середньовічної доби Св. Августин учив, що «держави були великими бандами грабіжників, проте вони були потрібними, допоки прагнули зберігати мир та підтримувати справедливість» . [325]