Данило Яневський - Загублена історія втраченої держави

Отже, цитований вище висновок сучасного українського дослідника А. Присяжнюка щодо змісту конституційного проекту професора Київського університету, товариша міністра закордонних справ УНР О. Ейхельмана (запровадження державного устрою на фундаменті територіальної, а не етнічно-національної федерації; розподіл влади на 5 гілок (установчу, законодавчу, виконавчу, судову і фінансово-контрольну); наявність конституцій у суб ’ єктів федерації; референдум, як інститут прямого волевиявлення громадян; тяжіння цього проекту доромано-германської правової сім’ї; проект був «передовим для свого часу проектом конституції демократичної держави», «не поступався кращим тогочасним взірцям світових демократичних конституцій», «є видатною пам’яткою вітчизняної конституційно-правової думки») є науково коректним, але неповним. До інших висновків дослідника (конституційний проект О. Ейхельмана «навряд чи» міг бути реалізований в УНР навіть за сприятливих умов державотворення з двох основних причин. Перша – рівень правової культури переважної більшості населення не відповідав рівню цієї «демократичної та гуманістичної конституції». Друга – проект був федералістичним [328] ) слід додати хіба що декілька очевидних міркувань.

Аналізуючи політичні події, які мали місце на теренах Російської імперії після зречення від влади Миколи II, вітчизняні історики без огляду на партійну приналежність (КПРС, УСДРП, СВУ абощо), час своєї активної праці (20—30-ті рр. XX ст. або, скажімо, перші роки III тисячоліття) вживають дефініцію «Україна» не тільки в культурному, географічному, містичному, літературному, історичному абощо значенні цього терміна, але, за замовчуванням, насамперед у політико-правовому та геополітичному сенсах.

Але ані в 1917 р., ані в попередню історичну добу, ба більше – упродовж попередньої тисячі років – на географічній мапі світу, у літописах, дипломатичних документах України як оформленої політико-правової та геополітичної реальності не існувало. У такій якості вона виникла тільки 1920 р. після підписання мирової угоди між Польщею та Радянською Росією і Радянською ж Україною. У серпні 1939 р., після підписання союзницької угоди поміж нацистським III Райхом та СРСР, так званого пакту Молотова – Ріббентропа – документа злочинного з політичної точки зору і незаконного з точки зору правової, було в цілому сформовано західний кордон УРСР, який став західним кордоном сучасної України. Але «прилучення» Галичини, а за рік і Північної Буковини відбувалося військовим шляхом та терористичними методами, ні про яке «добровільне» або тим більше «вільне» об’єднання двох частин «України» в єдину державу на підставі будь-якого правового принципу або історичного казусу не велося. Ані українцями, які проживали на території Галичини, ані законним польським урядом в еміграції цей розподіл, отже і УРСР в кордонах на 1939 р., законними не вважалися.

УРСР, і, отже, Україна в її сучасному вигляді, стала політико-правовою та геополітичною реальністю лише після закріплення західного кордону СРСР (у цілому визначеного пактом Молотова – Ріббентропа) в Ялтинських угодах 1945 р., наступного входження УРСР до ООН, Гельсінської угоди 1975 р. та проголошення державної незалежності 24 серпня (з наступним підтвердженням на референдумі 1 грудня) 1991 р. Отже, якщо сказати декількома словами, то «Україна» зразка 1917 р. та «Україна» зразка року 1991-го – це нетотожні поняття. Вживаючи термін «Україна» до різних територій, які лише згодом були об’єднані в складі єдиної держави в сучасному її вигляді, ми мимоволі оминаємо увагою глибинні іманентні відмінності, які відрізняли ці території (так само і людей, які на них мешкали).

Не можна сказати, що дослідники різних часів не звертали на це уваги. Підсумки їх досліджень, так само як і величезна кількість емпіричного матеріалу, наводяться в сучасних розвідках. Наприклад, фундаментальне дослідження В. Єрмолаєва [329]засвідчило, що з політико-правової точки зору русини належали принаймні до чотирьох мало або зовсім не пов’язаних одна з одною самодостатніх політико-правових традицій.

Тут узагалі ми вкотре стикаємося з проблемою нечітко визначеної дефініції, що, з одного боку, унеможливлює коректне вирішення проблеми, а з другого – заводить будь-яку дискусію в глухий кут.