Данило Яневський - Загублена історія втраченої держави

11. Швейцарія. Конфедерація 19 вільних незалежних кантонів; проголошений її «вічний» нейтралітет.

12. Швеція та Норвегія. Окремі держави, які з 1810 р. управлялися одним монархом з дому Бернадотів. Парламенти – однопалатні (відповідно – риксдаг та стортинг).

13. Данія. Абсолютна монархія. До 1863 р. – під рукою дому Ольденбургів, з 1863 р. – Глюксбургів.

14. Ватикан. Абсолютна теократична монархія. Таким чином, абсолютна більшість європейських країн після 1815 р. були за політичним устроєм абсолютними монархіями, а за типом державного устрою – унітарними державами. За століття, яке минуло після Віденського Конгресу, ця картина зазнала радикальних змін. Засаднича ідея Французької революції – заміна принципу «легітимності» на принцип «народоправства» – невблаганно для монархів силою торувала свій шлях до життя.

Серед основних християнських європейських держав того часу унітарними продовжували залишатися Франція, Італія, Іспанія та Португалія – країни з абсолютно переважаючим або істотним впливом Римської церкви. При цьому Франція після поразки у війні з Пруссією повернулася до республіканського устрою, Австро-Угорщина перетворилася на «дуалістичну» монархію (основні унітарні католицькі частини її – Австрія та Угорщина – управлялися на підставі власних конституцій, а об’єднані були лише особою Імператора з Габсбурзького дому та трьома спільними «рейхсміністерствами» – закордонних справ, військовим та фінансовим). Іспанія стала конституційною монархією. Королівська Португалія від 1885 р. жила за надзвичайно ліберальною конституцією. Об’єднане Королівство Великобританії та Королівства Ірландії на початку XX ст. продовжувало залишатися унітарною за формою державного устрою конституційною монархією: нею управляв єдиний парламент у Лондоні. [327]

Пруссія вступила в гостру боротьбу за впливи на членів Союзу з Австрією. Війна 1866 р., яку Австрія програла, мала наслідком створення Північнонімецького союзу, в який об’єдналися князівства та ганзейські міста, розташовані на північ від р. Майн (у конфесійному відношенні, нагадаємо, Німеччина була поділена лютерівською реформацією на католицький Південь та протестантську Північ). Союз управлявся на підставі власної Конституції. Панівне становище в цьому конфедеративному об’єднанні відігравала Пруссія. Після її перемоги у війні з Францією 1870 р. до конфедерації приєдналися решта німецьких земель – Баварія, Баден, Вюртемберг, Ельзас та Лотарингія. 1871 р. це об’єднання було проголошено Другим Німецьким рейхом, на чолі його постав Король Пруссії Вільгельм I, який прийняв титул Кайзера (Імператора). При цьому окремі міста, землі та князівства, що входили до її складу, зберегли своїх монархів та представницькі органи влади. Отже, станом на 1917 р. Німеччина була за формою державного устрою федерацією (якою, між іншим, вона залишається і донині), а за формою устрою політичного – конституційною монархією.

З Оттоманської Порти, яка представляла іншу самодостатню ментальну, культурну та правову традицію, виділилися самостійні християнсько-православні держави: республіканська Греція (1821); князівства Валахії та Молдавії (з 1829 р. – конституційна монархія під російським протекторатом, з 1859 р. – конституційна монархія); королівство Румунія; Чорногорія (конституційна монархія з 1905 р.); Сербія (конституційна монархія з 1869 р.); Болгарія (конституційна монархія з 1878 р.).

Отже, є цілком очевидним, що всі континентальні («теллурократичні», якщо послуговуватися термінами класичної геополітики) європейські держави (окрім, хіба, Швейцарії) станом на 1917 р.:

– були унітарними державами;

– деякі з них об’єднувались у федерації – Австро-Угорську та Німецьку;

– мали історичні природні кордони (наприклад, Піренеї, Рейн або Ла-Манш); їх «спільним» природним східним кордоном була Ельба;

– утворилися на базі провінцій Західної Римської імперії;

– знаходилися у сфері впливу Католицької церкви (з часів I Вселенського собору, тобто з III століття н. е.);

– з часів розвалу Західної Римської імперії у другій половині V ст. вони були, як правило, спадковими монархіями або вільними містами;

– мали одну на всіх мову богослужінь та науки (латинську), але окрему від інших побутову мову, кожна з яких мала латинське коріння;

– всі континентальні держави дотримувалися римської правової традиції;

– влада йшла від сюзерена до васала; або

– влада належала вільним громадянам торгових міст (Венеція, Гамбург).