Данило Яневський - Загублена історія втраченої держави

Якщо уникати евфемізмів, то слід звернути увагу на те, що у цих мирових переговорах з країнами Почвірного союзу брала участь не Україна – юридично її не існувало, а «делегація УЦР», яку сама УЦР ні на які переговори не уповноважувала. Річ у тім, що остання в 1917 р. сесія УЦР відбулася 29 жовтня – 2 листопада і ніяких рішень щодо участі/неучасті у мирних переговорах з Німеччиною, Австро-Угорщиною та їх фронтовими спільниками не ухвалювала. А якби й ухвалила, то з точки зору як міжнародного, так і російського права таке рішення ніякого правового значення для союзників Росії – Великобританії, Франції та Сполучених Штатів – не мало б. Питання укладання миру та оголошення війни, як було відомо з давніх-давен усім, крім провідників «Національно-визвольних змагань українського народу/Української революції», є питанням верховної влади тієї чи іншої країни. А цією владою УЦР ніколи не була і бути не могла хоча б тому, що незалежність держави, вищою владою якої вона себе називала, у незаконний та неправовий спосіб було оголошено вже після того, як її «представники» підписали мирову угоду від імені «незалежної» УНР!

Але на такі дрібниці, як і на інші обставини часу і місця, «лідери єдиного українського національного фронту» уваги не звертали. «Підписавши Берестейський мирний договір, український уряд належним чином не визначився з національними інтересами України на міжнародній арені». Зокрема, «незахищеними виявилися етнічні території України (підкреслено нами. – Д.Я. Тогочасне міжнародне право не знало поняття «етнічна територія», так само як і поняття «етнічна територія України», так само як і поняття «Україна») у Бессарабії, Холмщині та Підляшші, оскільки українська сторона не вдалася до активних дипломатичних кроків, щоб захистити українське населення цих земель. Таким чином, можна констатувати, що непослідовність уряду та його окремих представників продемонструвала відсутність чіткої державницької концепції в політичних діях лідерів УНР, які керувалися насамперед партійними програмами» . [303]

Як добре відомо, партійні програми всіх, за єдиним винятком (йдеться про партію самостійників-соціалістів), українських націонал-соціалістичних партій висували як програмне положення про автономний статус України у складі федеративної Російської держави. Саме це і стояло на заваді вимушено проголошеної самостійності. Цитуємо спеціаліста: «для відродження державності українці, як і інші народи, мали необхідний мінімум передумов. У поясненні того, що історична альтернатива не була реалізована українцями, можна виділити цілий комплекс факторів, проте компаративний аналіз визвольної боротьби свідчить, що за багатьма з них стояли соціалістично – федералістичні погляди національного проводу» . [304]

Як на нашу думку, на заваді божевільним «державницьким» ідеям лідерів українських національних соціалістів – про це свідчить, принаймні, якщо не «компаративний аналіз визвольної боротьби», то порівняльний аналіз дисертаційних досліджень, – стояло багато чинників. Наприклад, геополітичні інтереси грандів світової політики, насамперед Великобританії та Франції. Цими інтересами намагалися нехтувати три імперії – Німецька, Австро-Угорська, Турецька та одна союзна з ними монархія – Болгарія. Результат відомий, його оголосили у Версалі 1919 р. Потенціал «самостійної» УНР – чи то збройний, чи то економічний, чи то політичний, чи то будь-який інший – ні в яке порівняння навіть з болгарським не йшов. Чемний український дослідник у зв’язку з цим констатував: «політична думка мислителів Антанти та сфера практичної політики цих країн не була прихильною до українців. Політична думка й реальна політика цих держав завжди залишалися детермінованими певними державними інтересами, які, як показала історія, були не завжди виправданими і, окрім всього, зовсім не відповідали ані вимогам часу, ані інтересам українського народу» . [305]

Кому і що показала історія – то питання риторичне. А от практичне політичне питання полягає в наступному: чому союзники Росії по воєнній коаліції повинні були брати до уваги (ба більше – дбати) про «національні» інтереси купки добродіїв, які взяли на себе сміливість висловлювати інтереси так званих «трудових українських класів», тобто лише частини населення 9 з 58 російських губерній? А заразом взялися організовувати своїх прихильників на боротьбу проти національної та світової буржуазії, у тому числі і британсько-французької, яка визначала долі тогочасного світу? А крім цієї руйнівної для долі коаліції пропаганди та діяльності вчинили акт прямої державної зради, підписавши сепаратну мирову угоду, яка дозволила антантівським антагоністам мало якщо не поставити країни Згоди на коліна, то як мінімум затягнути безнадійно програну війну принаймні на 10 місяців.