Данило Яневський - Загублена історія втраченої держави

От і рясніють фундаментальні наукові праці, які вийшли з-під пера серйозних учених з поважною репутацією, такими твердженнями: «Життя показало, що на той час втілення в суспільну практику автономістсько-федералістської моделі було об ’ єктивно неможливим», «навіть на теоретичному рівні схеми запровадження федеративного устрою не було», але найголовніше – «перетворення колишньої Російської імперії на федеративну республіку не могло бути результатом бажань і дій одного або навіть кількох потенційних суб’єктів майбутньої федерації. Потрібна була воля й об ’ єднання зусиль значної частини націй колишньої “тюрми народів”» [290]. Не маючи можливості і не ставлячи за мету в межах даного дослідження аналізувати дане твердження (наприклад, «тюрма народів», вжите стосовно демократичного режиму романовської конституційної монархії, в якій українці були впливовою частиною тогочасного «нобілітету»), зауважимо лише, що одне це речення відкидає за межі будь-якої конструктивної дискусії спадщину М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського, М. Василенка, О. Ейхельмана, Д. Чижевського, А. Марголіна та десятків інших україномовних інтелектуалів тієї доби.

Дозволимо собі повернутися до деяких уже наведених прикладів. У ґрунтовному дослідженні читаємо такі рядки: «з альтернативою, яка постала після лютого 1917 р., – «самостійна незалежна держава» або «національно-територіальна автономія у складі федеративної Російської республіки», – провід Української революції на цьому етапі обрав другий шлях і наполегливо торував його впродовж усього 1917 року…» . [291]

Усе тут неправда. Перша неправда полягає в тому, що дихотомія «самостійна незалежна держава» – «національно-територіальна автономія у складі федеративної Російської республіки» для керівництва УЦР, наприклад, усіх теоретично можливих та практично реалізованих варіантів не вичерпувала. Досить сказати, що розв’язати проблему в правовій площині можна було, наприклад, залишаючись у складі федеративної демократичної Російської держави, легітимізувавши на Установчих зборах давно назрілий і ніким не заперечуваний обсяг демократичних прав та вольностей. Або повернутися до правового простору Речі Посполитої, держави, розп’ятої Габсбургами, Гогенцоллернами та Романовими наприкінці XVIII ст. Або увійти в будь-якому статусі до складу держави, яку конструювали більшовики. Або утворити федерацію з існуючим de facto державним утворенням Південно-Східний Союз, яке утворили козаки Дону та Кубані. Про те, що такі варіанти мали право на життя, засвідчила політична практика 1917—1920 рр. Інша річ, що внаслідок конкретної діяльності конкретних політичних персонажів реалізувався найгірший з усіх можливих для мешканців Південно-Західних губерній Росії та Східної Галичини варіант.

Друга неправда полягає в тому, що ніякого чітко оформленого «проводу», визнаного всіма русинами/українцями як підросійських, так і підавстрійських земель, ніколи не існувало. Так, були різні політичні групи, які оголошували себе репрезентантами волі «всієї української людности», але насправді ніякої волі цієї людности вони ніколи в легальний спосіб не висловлювали. Претензії – так, були, законного права аж до 1 грудня 1991 р. – ні.

Нарешті третя неправда полягає в тому, що вже від літа 1917 р. національно-соціалістичне керівництво самозваної УЦР свідомо обрало шлях на проголошення державної незалежності на теренах дев’яти губерній Південно-Захід-ного краю Російської імперії/Республіки. Як показали всі події літа-осені 1917 р., ціна питання – державна зрада, і спровокована в тому числі їхніми діями громадянська війна – їх обходила. Ціль виправдовувала і ціну, і засоби її досягнення. «З теоретичної точки зору, – констатує ще один сучасний дослідник, – цей шлях (тобто на нелегітимне та незаконне проголошення незалежності. – Д.Я.) виглядає більш логічним, ніж попередній (тобто легітимний та законний шлях вирішення питання уповноваженими на це представниками всіх громадян Російської Республіки . —Д.Я.)…. український політичний провід все одно змушений був визнати його як єдино вірний шлях національно-державного розвитку та розпочати його реалізацію. Але час був втрачений…» [292]. Дискутувати з цим твердженням неможливо – так само як неможливо замовчати або, тим більше, забути істерику голови УЦР, який post factum дізнався і про сепаратний мир з Німеччиною, і про вимушене після цього підписання акта проголошення незалежності УНР, незалежності, обпертої на багнети військової потуги, з якою громадяни Росії, у т. ч. українці (малороси, русини, «хохли») та взагалі всі піддані Імперії, проливали кров упродовж попередніх 40 місяців. Ну а на що і ким був втрачений час, чи змушений був неіснуючий в природі «український політичний провід», чи зробив усе, що він зробив чи то від великого розуму, чи то від розвиненого національного почуття – це вже питання до охочих знати правду.