Данило Яневський - Загублена історія втраченої держави

Усі вищезазначені обставини, як стало зрозуміло всього за 90 років, надзвичайно сприяли втіленню в життя вікопомної «української національної ідеї» та обпертій на неї практиці «українського державотворення». Цій практиці, як щойно з’ясувалося, надзвичайно сприяли вибори до місцевих органів влади, які проводилися у «тюрмі народів» попри ситуацію на фронтах Світової війни: доктору юридичних наук В. Єрмолаєву вдалося-таки «обґрунтувати тезу про те, що широкі виборчі кампанії, які проводилися тричі в умовах війни, були також суттєвими елементами державотворення» . [306]

Апофеоз цього варіанта українського державотворення припав на 1919—1920 рр. Саме в ті роки вітчизняні мислителі національно-соціалістичної орієнтації видали «на гора» чи не найбільшу кількість проектів державного устрою країни, на керівництво якою вони претендували. Першим серед сучасних дослідників-юристів їх проаналізував В. Крюков [307]. За 10 років головні його висновки у спеціальному дослідженні підтвердив А. Присяжнюк [308]. Ідеться, зокрема, про те, що даний етап «українського державотворення» відзначається і «перевагою тенденції до побудови соціалізму», і спробою «розбудувати» УНР «на ґрунті класового підходу (хоч у пом’якшеному, порівняно з ленінською моделлю, вигляді)». Цей шизофренічний підхід, відшліфований 12—14 грудня 1918 р. у Вінниці т. зв. Державною нарадою керівництва УНР (яка, до слова, на той час ще не була проголошена) та оприлюднений 26 грудня 1918 р. в «Декларації Директорії» [309]неіснуючої все ще УНР, полягав у тому, щоби «процес державотворення в УНР спрямувати по компромісному «третьому шляху»: в основі його було прагнення побудувати державу радянського зразка з використанням деяких рис, притаманних західним демократіям». Але «…прихильність до радянсько-соціалістичної моделі привела до відповідного ставлення до юридичних норм» – у головному конституційному законі УНР тієї доби – «Законі про форму влади в Україні», а також в інших конституційних актах, які дублювали положення цього «Закону», «конституційно-правові норми сусідують з декларативними положеннями та соціально спрямованими гаслами… Вказані конституційні акти УНР обмежували публічно-правову правоздатність значної частини населення («нетрудового елементу»), передбачали побудову держави трудових рад, визначали дискримінацію за соціальними ознаками… З точки зору юридичної техніки загального рівня вказані закони не є досягненнями вітчизняної конституційно-правової думки, але цілком адекватно відображають соціальні умови та політико-правові уподобання політичної еліти УНР доби Директорії, перш за все її голови В.К. Винниченка та його прихильників».

Таке становище в УНР зберігалося і після державного перевороту, який здійснили С. Петлюра та його політичні прибічники, які усунули інших п’ятьох членів Директорії: «на практиці демократичні методи реалізації державно-владних повноважень не спрацьовували» . [310]

Безнадійну спробу повернути український національно-соціалістичний рух на правові, загальнодемократичні рейки в період УНР доби Директорії спробувала здійснити, власне, лише одна особа – заступник міністра закордонних справ УНР О. Ейхельман.

Ім’я найвизначнішого, з нашої точки зору, вченого-юриста, громадського та державного діяча практично забуто на його Батьківщині. Як видається автору даної розвідки, в історії вітчизняної правничої думки йому належить місце, співставне з тим, яке в історії руської/української філософської думки посідає Г. Сковорода.

« Ейхельман, Отто(1854—1943), учений-правник, спеціаліст різних ділянок держ. і міжнародного права; професор Київського Університету, а на еміграції професор і декан УВУ, професор Української Господарської Академії в Подебрадах і Високого педадогічного Інституту в Празі; дійсний член НТШ. В 1918 р. Е. активно включився до української державної роботи, працюючи в Міністерстві торгівлі й промисловості і в Міністерстві закордонних справ УНР на становищі товариша міністра. Е. брав участь в 1918 р. у переговорах українського уряду з Австрією і Німеччиною (економічна конференція) і з совєтською Росією. На еміграції віддався гол. науковій діяльності. Важливіші праці українською, німецькою і російською мовами: «Військове заняття неприятельської території» (докторська дисертація), «Проект конституції основних державних законів УНР», «Сучасний культурний розвиток міжнародного права», «Промислове право», «Історія держ. конституції» й ін.». [312]