Данило Яневський - Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Внутрішньо суперечливий, антинауковий характер тверджень більшості сучасних дослідників має давнє й глибоке коріння. Проростати воно почало задовго до початку так званих «національно-визвольних змагань», а розквітати – відразу після їх початку. Наведімо лише один приклад, який стосується не першого, але й не другого за значенням та питомою вагою їхнього учасника. Його ім'я – Володимир Винниченко.

Приклад такий. 26 грудня 1917 р. київська друкарня С В. Кульженка випустила в світ невелику брошуру, в якій були сформульовані якщо не всі, то майже всі основні міфологеми так званої «Української революції». Брошура такого собі Юрія Тищенка – найбільш рання відома нам робота агіографічного характеру, яка формулює всі основні фальшиві ідеологеми, до сьогодні відчайдушно експлуатовані в українознавстві доби незалежності України. У цьому сенсі ця брошура, як і всі без винятку відомі нам життєписи Винниченка, в т. ч. академічного походження, є предметом літературно-філологічного, а не історичного аналізу. Ось лише декілька рядків з одного життєпису цього письменника, драматурга та політичного діяча:

– «Український народ, один з найбільш поневолених народів, скинувши кайдани неволі, напружує тепер всі сили свої, щоб утворити на своїй землі новий демократичний лад та зайняти таке становище, щоб не впасти знову в тяжкі кайдани неволі»,

– «для того, щоб утворити такі закони, він вибрав з-поміж себе людей, яким вірить, і послав їх до Києва»,

– «ці люди, депутати, мужі довір'я народу, утворили “Українську Центральну Раду”, яка і являється законодавчим народним органом»,

– «з-поміж себе “Українська Центральна Рада” вибрала людей, котрим доручила проводить в життя все те, що вона постановить, а також складати необхідні для добробуту народу закони і подавати їх на розгляд Центральної Ради»,

– «ці вибрані люде і складають Генеральний Секретаріат Української Народної Республіки».

Означені в тексті і «три категорії» «ворогів українського народу». Це, ясна річ, «чорносотенці, або, як вони себе звуть, “істінно-русскіе”. Це і «великі землевласники – поміщики та сільські дуки —… кулаки». Але «найбільш хитрий і найбільш контрреволюційний» ворог – більшовики, які «виступили» «останніми часами». З останнього твердження, між іншим, випливає, що до цих «останніх часів» вони «ворогами українського народу» не були. Якщо взяти до уваги дату написання брошури – 26 грудня, то з великою долею вірогідності можна стверджувати, що «ворогами» більшовики стали після початку відкритих військових дій проти УНР. З цього, в свою чергу, випливає, що до початку цієї війни керманичі УЦР вважали їх друзями.

Подавши причепурену, випомаджену версію біографії вождя УСДРП, витриману в кращих традиціях «Житій святих» або такого шедевру, як «Л. І. Брежнєв. Короткий біографічний начерк», Юрій Тищенко формулює історичної ваги висновок, який пережив свого автора майже на століття: «…ніхто не сміє сказати, що В. Винниченко буржуй. Все його дотеперішнє життя єсть безупинна завзята боротьба за народню волю, за счастя працюючого люду, за ідеали соціалізму. На протязі всього життя далекими були йому особисті інтереси: в свободі Українського працюючого люду він бачив свою свободу, в його щасті бачив і бачить своє щастя» . [16] Тищенко Юр. Хто такий В. Винниченко. Біографічний нарис. – Київ. – 1917. – 16 с. – С 3, 16.

Щоб переконатися в тому, що цей нарис і подібні йому сучасні розвідки, присвячені Винниченку, мають мало що спільного з його реальним життям, досить погортати оприлюднені сторінки його щоденника, просякнуті і незрілими чоловічими рефлексіями щодо дружини Розалії (Кохи), і примітивними політичними судженнями. «Щоденник» Винниченка (який, до слова, ще чекає на свого неупередженого дослідника), малює яскравий портрет малоосвіченої, нетерпимої, агресивної особи, весь життєвий досвід якої походив від примітивних, архаїчних світоглядних уявлень селюка, накладених на несистематизовані чуттєві уривки, підхоплені в численних європейських кнайпах. Акцентований виключно на матеріальних аспектах людського буття, насамперед фінансових, Винниченко ніколи не бачив іншого, нематеріального світу – світу ідей, світу етичних імперативів та моральних цінностей, які, власне, роблять з «людини розумної» людину вільну, людину-громадянина, відповідальну за своє життя, відповідальну за свою свободу, відповідальну за свою долю, відповідальну за долю своєї родини, відповідальну за долю своєї Батьківщини. Усі ці поняття завжди були для Винниченка порожнім звуком – якщо він узагалі щось або когось слухав і чув (ясна річ, крім Кохи) впродовж свого буремного життя.