Данило Яневський - Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

На жаль, сучасні науковці продовжують продукувати подібні дурниці. Автора даної роботи примудрився здивувати, зокрема, один із дослідників, який, усупереч давно і добре відомим фактам, вважає Директорію УНР «формальним поверненням до УНР часів Центральної Ради», ТКНУ – «представницьким органом», який формувався на підставі «куріальної та непропорційної системи виборів». Останнє твердження суперечить законам арифметики, один з яких твердить, що частина цілого не дорівнює цілому. З останнього, зокрема, випливає, що «куріальний» принцип = «сегрегаційний»; натомість «представницький» = представництву всіх без винятку правоздатних громадян.

Акт Злуки, який, і це добре і давно відомо, був підписаний правочинними представниками ЗУНР та приватними особами – Панасом Андрієвським, Симоном Петлюрою та Федором Швецем, – цей-таки фахівець уважає таким, що «заклав правові підвалини формування соборної української державності» «у формі конфедеративного об'єднання принаймні до остаточного визначення питання про форму держави Всеукраїнськими Установчими Зборами». Зборами, збирати які ніхто ніде і ніколи не збирався. Останній фундаментальний висновок цитованого автора – «з огляду на те, що Директорія УНР не виконала своєї головної мети – зміцнення та збереження самостійної української державності – можна говорити про формальну поразку українських визвольних змагань 1917—1920 рр. Ці процеси були лише етапом становлення українського суспільства і держави» [8] Грибенко О. М. Державотворчі процеси в Наддніпрянській Україні 1917—1920 pp.: Історичний аналіз: Дис. канд. іст. наук: Східноукраїнський національний ун-т ім. В. Даля. – Луганськ, 2007. – 20 с – С. 9, 13, 15. – взагалі не вкладається в межі наукового дискурсу. Наприклад, тому, що етапом становлення «українського суспільства і держави» можна назвати що завгодно – від царювання Панька до так званого Акта проголошення Української держави від 30 червня 1941 р.

Ось ще один приклад ідеологічно упередженої та не дуже вмілої фальсифікації. Як вважає її автор, Гетьманат у зовнішній політиці продовжив курс УЦР «на утвердження України в якості суб'єкта міжнародного права і передав його у спадок Директорії УНР, а центральним напрямком міжнародної діяльності останньої стало мирне співіснування останньої з усіма народами світу» [9] Шамраєва В. М. Міжнародні відносини УНР доби Директорії: Дис. канд. іст. наук: Київський національний ун-т ім.. Т. Г. Шевченка. – К., 2003. – 20 с – С. 8. . Дарма, що будь-яке, крім цього, дослідження, які побачили світ упродовж останніх 90 років, в один голос стверджують: ніякого правонаступництва між УНР доби Грушевського, УД та УНР доби Директорії не було і в принципі бути не могло, тим більше у сфері зовнішньої політики. Стверджувати таке – це все одно, що стверджувати, наприклад, ніби Михайло Горбачов у зовнішній політиці продовжив курс РКП(б) на утвердження СРСР «в якості суб'єкта міжнародного права і передав його у спадок» незалежній Україні, «а центральним напрямком міжнародної діяльності останньої стало мирне співіснування з усіма народами світу». Дискутувати з цим неможливо в принципі.

Цитовані дослідження, ясна річ, радикально розходяться з фактами та висновками, встановленими раніше іншими дослідниками. Наприклад, доведено, що:

– «закон про форму влади на Україні», який деякі науковці називають тимчасовою Конституцією об'єднаної України, «складався лише з 8 розділів і був слабо опрацьований»,

– «у конституційних актах Директорії фактично не відчувалося наміру відтворення демократичних принципів»,

– нові керівники України використовували соціалістичний принцип «трудової демократії»,

– УНР фактично перестала бути правовою й демократичною державою, тому що лише окрема частина її громадян, хоч і без огляду на свою національність, була визнана законом повноправною,

– незабезпечення державою права приватної власності на землю кожного громадянину «стало фатальною помилкою практично всіх розглянутих у дослідженні урядів України. Позбавивши українських громадян права приватної власності на земельну ділянку, держава автоматично знищила гарант стабільного розвитку та добробуту українського народу».

Але найголовніший, на нашу думку, висновок тут такий: «особливість зародження українського конституціоналізму в досліджуваний період полягала в тому, що він формувався у складних умовах несприйняття ідеї незалежності та самостійності України не тільки Росією та Польщею, а й значною частиною населення України, особливо – російськомовного» [10] Єфремова Н. В. Розвиток конституційного законодавства в Україні (1917—1920): Дис. канд. юрид. наук: Одеська національна юридична академія. – О., 2002.– 20 с. – С 11, 12,13, 15. . Якщо зовсім просто, то слід констатувати: Директорія УНР, як і сама УНР, була приречена, тому що її не сприймали ані всередині країни, ані за її межами.