Данило Яневський - Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

У загальнополітичній площині галицько-буковинський політикум поділявся на дві основні групи. Перша – так звані «старорусини»: одне з її відгалужень щиро «вважало русинів однією з гілок російського народу», але залишалося в той самий час лояльним до імперії Габсбургів. Та «переважну більшість у русинському проводі, серед русинських депутатів представницьких органів політичної влади (Райхсрату, сеймів Галичини і Буковини) становили «молодорусини», які вважали себе «українцями» і бажали, щоб їх саме так називали (у тому числі, щоб підкреслити свою відмінність від росіян). Внаслідок різнопланових заходів, до яких вдавався С. – Петербург, а також розчарування з приводу нездійсненого «зрівняння» у Галичині, невелика частина з них замість культурно-етнічного русофільства стали прихильниками його політичного варіанта, відмовившись таким чином від лояльності до Австро-Угорщини». В організаційному плані політичні інтереси русинів-українців представляли (або намагалися представляти, Українська парламентарна репрезентація, яка об'єднувала членів імперського парламенту, а також Головна українська рада, Загальна українська рада та Союз визволення України, «який фінансувався спочатку з Відня, а пізніше також з Берліна».

Але не все було так гладко. У 1914—1918 pp. «в українській частині Галичини та на Буковині мали місце надзвичайні заходи, які, будучи продиктованими умовами воєнного часу, набули страшних масштабів. З причини часом надуманих, а часом реальних русофільських настроїв» у таборах, режим у яких «почасти також був нелюдський», були інтерновані 6700 осіб, в т. ч. в Талергофі – 5700 осіб, серед яких було 388 греко-католицьких священиків. Велика кількість ув'язнених «була страчена» . [5]

Сукупність встановлених сьогодні десятками науковців фактів дозволила нам виснувати, що ніякого українського народу станом на 1917 р. не існувало, як не існувало й такої країни або держави, як «Україна». Вживання термінів «Україна» та «український народ» стосовно територій та населення, які в XI—XVIII cm. входили до складу Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, РП/ВКЛ, а наприкінці XVIII cm. були розділені поміж трьома імперіями, антинаукове. Суттєвий, а можливо, вирішальний внесок у формулювання цих антинаукових постулатів зробив М. Грушевський.

Михайло Грушевський.

М. Грушевський, найбільший та найавторитетніший національний історик кінця XIX – початку XX ст., був рабом лінійних, механістичних соціологічних теорій, які домінували серед частини європейського інтелектуального середовища соціалістичного спрямування у другій половині XIX ст. Усі означені теорії – чи то економічні, чи то політичні, чи то природознавчі – мали одну спільну рису: вони виходили з апріорного судження про принципову пізнаваність світу. Це, в свою чергу, припускало очевидну «можливість» побудувати несуперечливу теорію, імплементація якої в політичну практику дозволить нарешті раз і назавжди ліквідувати, остаточно викоренити іманентні сучасному їм суспільству пороки. Ані Грушевський, ані, тим більше, абсолютна більшість тодішніх політичних українських діячів націонал-соціалістичної орієнтації і в страшному сні не могли уявити, що всі ми – лише частина загального буття, яке має лише один напрямок постійного руху – до хаосу. У цьому сенсі між системою, її складниками та їхнім оточенням має місце постійна взаємодія, внаслідок чого вся система змінюється несподіваним чином. При цьому вони й не здогадувалися: навіть найменші події можуть врешті спричинити великі зміни в самій системі – взяти для прикладу хоча б того безвісного сільського хлопчика, який показав маршалу Блюхеру єдино правильну дорогу до селища Ватерлоо.

У 1917р., після лютневого перевороту в Петрограді, лідерські позиції в соціально-політичному русі на території деяких південно-західних губерній російської держави опанувала група націонал-соціалістичних діячів, яких очолив М. Грушевський і які виражали стихійно утворені міфологеми російсько-україномовних міських та сільських люмпенів. Одна з найбільш руйнівних серед них була сформульована особисто Володимиром Антоновичем та Михайлом Грушевським. Зводилася вона до негативної оцінки «ролі вищих соціальних прошарків в історії України, яким народницька традиція кінця XIX – початку XX століття відводила функцію «денаціоналізатора» та головного передавача чужих, ворожих «масі народній» впливів» . [6]