Данило Яневський - Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Усі ці «ухвали» були прийняті марно: до 9 лютого до єдиної «української дивізії» змогли набрати хіба 800 бійців, причому «уряд» достеменно знав: «покластись на наше військо не можна, а через це потрібно очищать територію України при помочі німців і розмірковувати щодо компенсації їм (підкреслення наше. – Д. Я.)». Колективного розуму уряду вистачало хіба на резолюції щодо долі «китайців – працівників Гідроруму», «улаштування центрального гаражу при Генеральному писарстві» або видачі «авансу у сумі місячного утримання жінці, члену Центральної Ради п. Бойко», а чи «скасування посад молодших помічників податкових інспекторів» тощо [385] . Розглядати ці й інші історичної ваги ухвали особливої потреби немає. Згідно з компетентним висновком, «уряд УНР у березні-квітні 1918 р. не являв собою дієвого державного органу» [386] . І це, наголосимо, дуже делікатна оцінка. Член «Поалей-Ціон» та один із «батьків-засновників» УНР С. Гольдельман 19 березня 1918р. висловився більш енергійно: «зараз у нас не кабінет, а безлична, невиразна група» . [387]

Саме цій групі належить честь ще одного політтехнологічного, суто українського за своїм політичним та ментальним значенням, винаходу – призначення «головного комісара уряду УНР» при німецькому головнокомандувачі «на Україні». Ним був не хто інший, як генерал-фельдмаршал Герман фон Айхгорн.

Найбільш компетентний та повний довідник подає про фельдмаршала такі відомості: Айхгорн (Eichhorn) Герман фон (13.2.1848, Бреслау – 30.7.1918, Київ), генерал-фельдмаршал (з 24 грудня 1917). 1866 р. вступив до Другого гвардійського кавалерійського полку. Учасник австро-прусської (1866 р.) та франко-прусської (1870—1871 рр.) воєн. Довгий час служив у Генеральному штабі. З 1 травня 1904 р. командир Вісімнадцятого армійського корпусу, з 1912 р. – генерал-інспектор однієї з армійських інспекцій. З серпня 1914 р. – у резерві. 26 січня 1915 р. призначений командувачем Десятої армії (Східний фронт). У січні-лютому 1915 р. оточив та розгромив Десяту російську армію. 18 серпня 1915 р. нагороджений вищою прусською військовою нагородою – орденом «Pour le Merite». Наприкінці 1917 р. – на початку 1918 р. група армій під його командуванням діяла в Прибалтиці та в Білорусі. З 31 березня 1918 р. – головнокомандувач групи армій «Київ», очільник німецької військової адміністрації на території УНР (за винятком Волинської, Подільської, Херсонської та Катеринославської губерній під орудою австро-угорської військової адміністрації). Убитий лівим російським есером Б. Донським. [388]

Генерал-фельдмаршал Герман фон Айхгорн.

У ніч проти 2 березня кайзерівські війська увійшли до Києва. Напередодні з цієї нагоди – вперше від початку війни – помили залізничний вокзал. Увечері 5 березня до столиці перебралася і Рада, яка, до речі, аж до другої половини місяця не могла з’ясувати, якою вона є насправді – «Великою» чи все ж таки «Малою» радою. Хай там як, саме 12 та 13 березня її члени вперше ознайомилися з умовами Берестейського мирного договору, причому їх ставленням до підписаних документів керівництво, насамперед М. Грушевський, спочатку навіть не поцікавилося. Лише 17 березня за невідомої кількості присутніх на засіданні цієї – чи то «Малої» ради, чи то «Великої» ради («всіма голосами проти семи і один утримався») мирову угоду було ратифіковано на підставі «бажання українського народу привернути негайно мирний стан» між УНР та країнами Почвірного союзу. «Я щасливий констатувати, – підсумував професор Грушевський, – що Українська Центральна Рада сповнила це діло, котре вона поставила своїм завданням з перших днів революції: мир без анексій і контрибуцій – досягнений» (гучні оплески)» . [389]

Ми, в свою чергу, щасливі констатувати: Михайло Сергійович Грушевський сказав чисту правду: від «перших днів революції» він особисто провадив курс на укладення сепаратної мирової угоди з країнами Почвірного союзу. Це саме так, по-перше, тому, що країни Антанти – Велика Британія, Франція та Росія – ніякого «миру без анексій та контрибуцій» зі своїми супротивниками не планували. Це саме так і тому, що, по-друге, УЦР та створені нею інституції від «перших днів революції» про прагнення укласти «мир без анексій та контрибуцій» не заявляли, – це бажання оформилося, та й то без участі УЦР, аж після падіння Тимчасового уряду. Це бажання призвело до остаточного розколу всередині українського націонал-соціалістичного руху, розколу між групою Грушевського та групою Винниченка. Останнім публічним політичним заходом за участі голови Генерального секретаріату стало засідання 8 січня – надалі прізвище лідера есдеків з протоколів засідань уряду, Малої та Центральної Ради зникає – аж до падіння УНР. У складі уряду УНР, затвердженому Малою радою 24 березня, можна знайти прізвища трьох есдеків – М. Ткаченка, Л. Михайлова та Д. Коліуха. Але їх членство у кабінеті Голубовича свідчить не про підтримку цього кабінету українськими соціал-демократами, а про розкол у лавах цієї пробільшовицької, проросійської партії.