Жан-Клод Кар’єр: Не сподівайтеся позбутися книжок

Тенденція нашого часу: колекціонувати те, що застаріло внаслідок прогресу. Один з моїх друзів — бельгійський режисер — зберігає в коморі вісімнадцять комп’ютерів тільки для того, щоби передивлятися на них старі фільми. Все це свідчить, що немає нічого менш тривкого, ніж «носії тривалого зберігання». Та ці звичні лейтмотиви про непевність сучасних носіїв інформації у шанувальників інкунабул, як ви та я, можуть викликати хіба що тиху усмішку, чи не так? Ось я дістав зі своєї бібліотеки книжечку, видрукувану наприкінці XV століття в Парижі. Подивіться. Якщо ми розгорнемо цю інкунабулу, на останній сторінці прочитаємо французькою мовою: «Цей молитовник Святої літургії римського обряду було надруковано в двадцять сьомий день вересня року тисяча чотириста дев’яносто восьмого для книгаря Жана Пуатевена, який мешкає в Парижі на вулиці Ньов-Нотр-Дам». Слово «usage» тут пишеться «usaige», дати так більше не оформлюють, але все це легко можна прочитати. Тобто ми досі спроможні читати тексти, видані п’ять століть тому. Але ми більше не можемо подивитися касету або прочитати CD-ROM, якими користувалися всього декілька років тому. Звісно, якщо не зберігаємо наші старі комп’ютери в коморах.

Ж.-Ф. де Т.:Треба наголосити, що нові носії виходять з використання все швидше, тим самим прирікаючи нас на перебудову всієї логістики зберігання та зміну мислення…

У.Е.:Це прискорення сприяє стиранню пам’яті. Це, поза сумнівом, одна з найгостріших проблем нашої цивілізації. З одного боку, ми винаходимо численні інструменти для збереження пам’яті, різноманітні форми запису, засоби передачі знання — і це, поза сумнівом, велика перевага, якщо порівнювати з часом, коли доводилося опановувати мнемотехніки для запам'ятовування та пригадування, бо не можна було мати під рукою все, що було потрібно знати. Тож люди могли покластися лише на власну пам'ять. З іншого боку, поза швидкоплинністю існування цих інструментів, що теж є проблемою, ми маємо визнати несправедливе ставлення до культурних об’єктів, які продукуємо. Наведу один приклад: оригінали великих коміксів, дуже дорогі, тому що дуже рідкісні (сьогодні сторінка авторства Алекса Реймонда коштує чимало). Але чому вони такі рідкісні? Тому що в редакціях газет, де вони друкувалися, викидали оригінальні малюнки одразу потому, як шпальта була готова.

Ж.-Ф. де Т.:Які існували мнемотехніки до того, як винайшли штучну пам'ять — книжки чи жорсткі диски?

Ж.-К.К.:Уявіть Олександра Македонського напередодні важливого рішення з непередбачуваними наслідками. І йому розповіли, що десь живе жінка, яка вміє віщувати майбутнє. І вона попереджає завойовника. Поки він дивитиметься на дим, то у жодному разі не повинен думати про ліве око крокодила. Можна, у крайньому випадку, думати про праве око, але про ліве — в жодному разі.

Тож Олександр відмовився від ворожіння. Чому? Бо, щойно вам заборонили про щось думати, ви можете думати тільки про це. Заборона спокушає. Навіть неможливо не думати про це ліве крокодиляче око. Око тварини захоплює вашу пам’ять і свідомість.

Іноді згадати щось, як і для Олександра, означає неспроможність забути, що є проблемою і навіть драмою. Трапляються люди з даром усе запам’ятовувати за допомогою дуже простих мнемонічних рецептів — це мнемоніки. Російський невролог Олександр Лурія їх досліджував. Пітер Брук надихнувся книжкою Лурії для вистави «Je suis un phénomène» («Я феномен», вистава 1998 року). Якщо мнемоніку щось розповісти, то він цього забути не зможе. Він як досконала машина, що все записує без розбору, не замислюючись. В такому випадку це недолік, а не перевага.

У.Е.:Всі приклади мнемотехніки використовували образ міста або палацу, де кожна частина або місце пов'язані з об'єктом, який треба запам'ятати. В легенді, що її оповів Цицерон у «De oratore», ідеться про Сімоніда, який був присутній на вечері серед високих гостей з Греції. В певну мить вечірки він покидає зібрання, а всі гості гинуть під обвалом даху. Тож Сімоніда викликають, аби опізнав тіла. І це йому вдається, бо він пригадав, хто і де сидів за столом.

Мистецтво мнемотехніки — це мистецтво пов’язати простір із об’єктами чи концептами таким чином, щоб вони один із одним поєднувалися. Саме тому, що ліве око крокодила було асоційоване з димом, Олександр, приклад якого ви навели, не міг вільно діяти. Мистецтво пам’яті можна віднайти вже в часи Середньовіччя. Але з моменту винайдення друку, як можна припустити, використання тих мнемотехнік поволі втрачається. Водночас саме тоді друком виходять усі найкращі книжки з мнемотехніки!