Жан-Клод Кар’єр - Не сподівайтеся позбутися книжок

Чи є книжки невикривленим відображенням творінь більш чи менш натхненного людського генія? Питання починає бентежити, щойно його озвучуєш. Як не згадати про всі ті вогнища, де ще горить стільки книжок? Ніби це книжки та свобода слова, символом якої вони стали, призвели до появи цензорів, що контролюють їх використання та поширення, іноді назавжди його припиняючи. І, оскільки ми тут ще не казали про організовані знищення, згадаймо, що у вогні назавжди замовкли цілі бібліотеки (вистачило чийогось простого бажання спалити і розвіяти попіл) і що кожне наступне вогнище ніби живилося попереднім, аж поки закріпилася думка про легітимність нищення книжок як способу регуляції цього неконтрольованого багатства. Тож чи можна відокремити історію творення книжки від історії бібліокосту, що розпочинається знову і знову? Цензура, незнання, тупість, інквізиція, аутодафе, недбалість, забудькуватість і вогонь створили стільки перепон на шляху книжки — часто фатальних. Зусилля з архівування та збереження ще не означають, що нам відомі всі Божественні комедії.

З цих міркувань про книжку та книжки, які, попри всі деструктивні пориви, таки дійшли до наших днів, випливають дві думки, навколо яких уривками велися розмови в Парижі, вдома у Жан-Клода Кар'єра, та в Монте Керіньйоне, вдома в Умберто Еко. Те, що ми називаємо культурою, насправді довгий процес добору та відсіву. Отже, цілі колекції книжок, живописних полотен, фільмів, коміксів та інших об'єктів мистецтва були або помилувані рукою інквізитора, або загинули у вогні, або ж загубились так і не пізнані. Чи це найкраща частина спадку попередніх століть? Чи таки найгірша? Чи в художній творчості ми зберегли самородки, а чи шумовиння? Ми досі читаємо Еврипіда, Софокла, Есхіла, вважаючи їх найбільшими грецькими трагіками. Але коли Арістотель у своїй «Поетиці» називає імена найкращих авторів трагедій, то не згадує жодного з них. Чи не є те, що ми втратили, вартіснішим і репрезентативнішим у давньогрецькому театрі за нами збережене? І хто тепер позбавить нас оцих сумнівів?

Заспокоїмо себе тим, що в сувоях папірусу, які згоріли разом із Олександрійською та іншими спаленими бібліотеками, були лиш шедеври несмаку та глупоти? З огляду на скарби занудства, що зберігаються в наших бібліотеках, чи зможемо ми оцінити втрати минулого, добровільні або ж насильницькі вбивства пам’яті, чи зможемо вдовольнитися тим, що змогли зберегти і що ми з усією нашою технікою знову намагаємося заховати в надійному місці, хоча це не дуже й вдається. Як наполегливо ми би не намагалися змусити минуле промовляти, в наших бібліотеках, музеях і синематеках є тільки ті твори, що не зникли з часом. Краще, ніж будь-коли, ми розуміємо, що культура — це те, що лишається після того, як все інше було забуте.

Найзахопливіша з-поміж усіх розмов та, у якій ідеться про похвалу глупоті, що тихо стежить за наполегливою роботою людства і ніколи не вибачається за свою категоричність. Саме тут набуває повноти сенсу зустріч між семіологом і сценаристом, колекціонером і шанувальником книжок. Перший зібрав колекцію дуже рідкісних творів про людські брехні та помилки, що вони, на його думку, є причинами всіх спроб створити теорію правди. «Людина — надзвичайна істота, — каже Умберто Еко. — Винайшла вогонь, збудувала міста, написала блискучі поезії, дала пояснення світові, вигадала міфічні образи тощо. Але водночас вона не припинила воювати із собі подібними, помилятися, руйнувати довкілля тощо. Баланс між високими інтелектуальними чеснотами і низькими дурощами дає більш-менш нейтральний результат. Тож, вирішивши говорити про глупоту, ми як би віддаємо почесті цій наполовину геніальній, наполовину дурній істоті». Якщо книжки призначені для того, щоб бути точним відображенням бажань і можливостей людства в пошуках кращого і довшого життя, то вони мають обов'язково виражати і надлишок честі з безчестям. Тож не сподіваймося позбутися творів брехливих і неправильних, тобто дурних під кутом зору нашої безпомильності. Вони ітимуть за нами, неначе вірні тіні, аж до кінця наших часів, чесно казатимуть, ким ми були, і скажуть навіть більше — ким ми є. Це пристрасні, наполегливі та направду безсоромні дослідники. Людині властиво помилятися, якщо ідеться про того, хто справді шукає та помиляється. Скільки шляхів, що вели в нікуди, стоїть за кожним розв’язаним рівнянням, доведеною гіпотезою, здійсненою спробою, прийнятим поглядом. Так само й книжки освітлюють мрію людства про звільнення від цієї виснажливої ганьби, водночас цю мрію затуманюючи та затемнюючи.

Читать дальше