Поліна Жеребцова - Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

— Крім їжі, нічого брати не можна! — суворо сказала мама.

Мама знайшла ковдру, що валялася на вулиці. Накрила небіжчика, і ми пішли додому.

Поля

О, що було! Ми ходили до церкви через міст. Міст наполовину впав у річку. Тому що бомба влучила. Але по другій половині можна пройти. На інший берег річки потрапити.

Ще там, де міст, поряд президентський палац битий і розбитий готель «Кавказ». А на мості стоїть гармата й солдати. Російські. І стільці стоять, і сидять вони на стільцях. Це тепер їхній міст.

От ми йшли з мамою до церкви і були вже на середині мосту. І я бачу: на іншому мості, який далі через річку, біжать ополченці. Я їх відразу впізнала — у них на головах зелені стрічки. Вони стали стріляти з такої довгої зеленої труби, яку носять за плечем. І прямо по нас! З того мосту — по цьому мосту! Я-а-ак бахнуло! Вогонь! Усі попадали.

Поруч із нами тьотя йшла з хлопчиком, чеченці. І дідусь із бабусею, росіяни. І ми. Усі до церкви йшли — там продукти інколи дають. Козаки привозять.

Як почали стріляти! Бій! Солдати стали бити гарматою по ополченцях, по іншому мосту. Гармата велика! На колесах! Вона стріляє, а земля ворушиться, як землетрус.

Я лежала і кричала від страху. А мама мене потягла за шкірку в зруйнований готель «Кавказ». І люди з мосту теж прибігли в руїни готелю. Там лежали на підлозі. А стріляли сильніше й сильніше. Я так боялася! Я подумала, от смерть прийшла. Ніякої «теплової» міни не треба. Так уб’ють.

Готель розбитий. У нього тисячі разів влучали снаряди. Стіни як мереживо. Під ногами купа тирси з каменю. Ми дві години там лежали. Познайомились.

Хлопчик плакав. До тьоті Асі на руки заліз. Вона на підлозі лежала, його обіймала. А дідусь Борис нас заспокоював. Сказав, що кулі не дістануть. Адже так не буває, щоб усіх відразу вбило. У кожного своя доля!

Потім ми дивимось, а купа мішків у кутку ворушиться. Там сміття було, пакети. Вилазять четверо солдатів звідтіля. Виявляється, вони весь час там лежали! Мама до них:

— Що ви тут робите?!

Вони:

— Ми ховаємося. Ми не хочемо воювати!

Дід Борис давай їх лаяти:

— Що ви тут робите? Бій іде! А ви за мішками сидите!

А солдати худі такі. Кажуть:

— Ми не хочемо воювати! Ми додому хочемо! Додому!

Коли тихіше стало, солдати нас провели до іншого будинку. Мама прохала в них бронежилет.

— Дайте, — сказала мама, — один бронежилет. Для дитини!

Але солдати не дали. Собі, сказали, мало. По три на себе вдягли. Боялися дуже.

Ми перебігли дорогу, зайшли крізь вікна в інший будинок. А там вихід завалений. Немає виходу. Потрібно з третього поверху стрибати. Назад не підеш — знову стріляють. Я стрибнула і впала на велику гору битої цегли. Ноги забила та руки подряпала.

А за мною всі пострибали: охнувши, стрибнула тьотя Ася, лаючись, мама, бабуся й дідусь стрибнули вниз, перехрестившись.

Дідусь Борис сина тьоті Асі в повітрі піймав.

Мансур приходив. Приніс борошна на перепічку. Його родина пішла від нас. Ще стріляють, але не так сильно. Вони жили в нас, поки сильно стріляли.

Мансур має друга. Він живе в сусідньому будинку. Вони завжди разом ходять. І в них є подружка з довгим світлим хвостиком. Вона має років шістнадцять. Я її терпіти не можу!

Тьотя Мар’ям приїхала, потім поїхала. Деякі сусіди повернулися. Сусід Рамзес із другого поверху всю квартиру килимами завалив, не пройдеш.

А тьотя Варя, Мансурова мама, прийшла і стала говорити, що все погано. Її чоловік давно виїхав, її з дітьми кинув. Поїхав у відрядження й не повернувся. Знайшов іншу дружину. Мама поворожила на картах і сказала їй, що він колись приїде. Треба чекати!

Я написала вірш:

Мама здуріла. Уночі сильно стріляли. Я несла каганець і впустила. Вибух!!! Банка з рук випала і покотилася.

Підлога загорілась і диван. А води немає.

Ми по воду на колодязь ходимо. Далеко. Там снайпер часто по ногах стріляє. Води в будинку одне відро. Мама вилила відро на підлогу. Дим пішов. А підлога смердить і горить далі. Ми взяли відро в тьоті Мар’ям, ще полили. Пожежа! Мало квартира не згоріла. Я перелякалась. Мама мене побила. А сьогодні вранці притягла до дзеркала й відрізала моє волосся. У мене волосся було нижче плеча. Каштанове. Вона мене обстригла наголо. Сказала: