Поліна Жеребцова: Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

У мами трусилися руки, двері не відчинялися. А всі кричали:

— Лено, швидше! Лено, відчиняй двері!

Двері перекосились від вибухів. Потім двері все ж таки відчинилися, і всі впали в наш коридор. І лежали. По двору стріляли з танків.

Мама ходить на базу, яка поряд. Шукає дрова. Дров немає, а треба чайник гріти на вогнищі.

На базі бої. Російські солдати й ополченці бігають. Мансур пішов по дрова, і вони стали по ньому стріляти. Він ледве втік. Стрибнув із другого поверху.

Мансур носить капелюх. Він пірат! Справжній пірат!!! Я не можу сказати йому ані слова. Хоча дуже хочу. Але не можу. Соромлюся. Він знайшов десь тіні для повік і мені приніс. Маленькі такі, в коробочці. Бузкові. Подарунок! Мені!

Поля

Було свято Ураза-Байрам! Бабуся Зіна принесла солоних помідорів і рису. А дядько Ахмед приніс смаженої картоплі. Цілу сковорідку! На вогнищі посмажив.

О, які ми щасливі! Ми поділилися подарунками з тьотею Валею та Альонкою.

Мама й дядько Султан пішли на базу по дрова. Мені страшно самій.

Я бігла крізь сади на базу. Побігла сама. А снайпер стріляв по залізниці. Кулі падали поряд. Я хотіла знайти маму. Бігала, кликала її. Бачила вбитих людей, але це була не мама, і я не пішла близько. Якісь тьоті й діти лежали на снігу. І одна була бабуся в сірій хустці.

Потім я знайшла маму. Дядько Султан уже пішов у наші двори. Мама все шукала дрова. Ми зайшли в будиночок бази, там старі стільці. Тут почали стріляти з танків. І ба-бах! Снаряд вибухнув. Ми впали. Хвиля повітря! Нас засипало побілкою та камінням. Але не сильно. Ми вибрались і поповзли звідтіля.

Мама пояснила, їй сказали, що є такі міни «теплові». Вони йдуть за людиною і розривають її на шматки. Я повзла по снігу й думала, що така міна мене обов’язково знайде, буде за мною крастись, а потім розірве на шматки.

Ми довго лежали при дорозі. Летіли снаряди, червоні й помаранчеві. А потім нам вдалося пробігти до будинків.

Ми принесли дрова!

Поля

Ми блукали в пошуках їжі. Шукали. Поки йшли до центру міста, прислухалися: якщо летить міна або снаряд, на землю лягали.

Зустріли бабусю-росіянку. Учительку! Вона ходила в розбиті будинки і збирала книжки. Не речі, не посуд. Книжки! Складала на візок. Плакала:

— Треба врятувати історію!

Незрозуміло, звідки весь час стріляли.

Ми не знайшли їжі, але мама встигла розповісти мені про родину Ніколая II. Особливо запам’яталось, як царських дітей вели на розстріл і вони спускалися сходами в підвал. Я йшла і думала, що дітей у підвалах убивають. Традиція така, мабуть.

Ми в підвал тільки один раз ходили. Весь час удома, всі обстріли. Уб’ють, так хоч удома. Ненавиджу підвали!

У мене порвалися чоботи. Ноги мокнуть. Немає взуття. Я взяла й зайшла в чужий будинок. Хоча дала слово мамі — не заходити в чужий будинок. Але зайшла — чоботи виглядати.

Я не помітила, що ляда підвалу відчинена. Зайшла і чоботи побачила. Вони лежали на дивані. Я на них подивилась і… впала. У підвал. Але не зовсім усередину. Якби впала, то померла б. Сходів не було, а три метри глибина — і внизу бетон.

Я руками зачепилася за краї. Видертися не могла. Сил не було. Провалилася по пояс. На допомогу ніхто не йшов. Ніхто не знав, що я пішла чоботи шукати. У мене навіть пальці побіліли. І тут зайшов дід-чеченець. Я вирішила, він мене зіпхне вниз і я там помру, а він дав мені руку. І я вилізла.

— Що ти тут шукаєш? — запитав.

— Я хотіла чоботи взяти, — сказала я.

— Не соромно тобі, — запитав дід, — красти?

Я червона стала, як помідор.

— Не туди твої ноги ходять! Не той шлях знайшли! — голосно сказав дід. — Гріх! Гріх!

— Я ніколи не приходила шукати речі. Один раз…

— Буде тобі й за один раз! — перебив мене дід. — Ганьба!

Потім він побачив, що я у рваних чобітках стою. Пішов і взяв чоботи. Кинув через усю кімнату.

— На! — сказав він. — Візьми. Моїх бомбою вбило. Дочку, онуків убило. Ніхто не прийде в цей дім жити. Усі там! — показав угору рукою.

Я сказала:

— Вибачте, — і пішла.

У своїх рваних чобітках пішла. А потім бігцем. Мені хотілося втекти.

Я впала на труп. Його не було півгодини тому. А тепер лежав! Чоловік років сорока. Росіянин. Мешканець. Він лежав і дивився на мене синіми очима. Поряд відро. Він по воду вийшов. Мабуть, його вбив снайпер.

Мама знайшла варення і несла в торбі:

— Де тебе чорти носять? — спитала вона.

Я сказала. Мама дала запотиличника. Прямо при мерцеві. У мене в очах свічки засвітились від запотиличника. Дуже прикро стало.