Пол Каланити: Коли подих стає повітрям

На третю ніч я сказав Майкові, господареві дому, що хочу скоротити відвідини і вже завтра поїду додому.

– У тебе якийсь нездоровий вигляд, – зауважив він. – З тобою все гаразд?

– Давай візьмемо по чарці, посидимо, як колись, – запропонував я.

Ми сіли біля каміна, і я зізнався:

– Майку, здається, у мене рак. І звідси мій нездоровий вигляд.

Тоді вперше я промовив це слово вголос.

– Ти певен, що мені не варто сприймати це як специфічний лікарський жарт?

– Певен, – ствердив я.

Запала тиша.

– Вибач, я не знаю, що сказати… – промовив він після тривалої паузи.

– Бачиш, по-перше, мушу зізнатися, я ще не знаю точно , чи це рак. Це лише моя думка, бо дуже багато симптомів вказують на це. Тому завтра я поїду додому і розберуся з цим. Хотілось би сподіватися, що я помиляюся.

Майк запропонував заопікуватись моїм багажем і надіслати його поштою, щоб я з ним зараз не носився. Рано-вранці він відпровадив мене в аеропорт, і через шість годин я вже приземлився в Сан-Франциско. Щойно я зійшов з трапа, як задзвонив телефон. Це була моя лікарка з результатами рентгенівського дослідження: зображення моїх легенів на знімку було нечітке, розпливчасте, ніби діафрагму камери занадто довго тримали відкритою. Лікарка сказала, що не знає, що це може означати. Проте насправді вона, мабуть, знала.

Принаймні я – знав.

Люсі забрала мене з аеропорту, але я нічого не казав – чекав, поки ми опинимось вдома. Ми сіли на дивані, і тут я все їй виклав – тепер вона теж знала. Вона схилила голову мені на плече, і прірва між нами зникла.

– Ти потрібна мені, – прошепотів я.

– Я тебе ніколи не покину, – відповіла вона.

Ми потелефонували близькому товаришеві, нейрохірургові з нашої лікарні, і попросили його мене оглянути.

Я отримав пластиковий браслет на руку, як у всіх пацієнтів, накинув на себе знайомий голубий лікарняний халат, пройшов повз медсестер, кожну з яких знав на ім’я, і нарешті опинився в кабінеті – тому самому, де бачив сотні пацієнтів за ці роки. Тут, у цьому кабінеті, я сідав поруч із хворими і розповідав про термінальні діагнози та складні операції; тут я вітав пацієнтів з одужанням і був свідком їхнього щастя, їхнього повернення до життя; тут я говорив людям про смерть. Тут я сидів у кріслах, мив руки під краном, писав на дошці інструкції, вносив зміни у розклад. І навіть, бувало, в моменти остаточного виснаження міг лягти на ліжко та заснути. Тепер я лежав тут і не спав.

Молода медсестра, якої я раніше не зустрічав, зазирнула в кабінет:

– Лікар скоро буде.

І на цих словах майбутнє, яке я собі намріяв і яке невдовзі мало справдитися, мета, вінець моїх багаторічних прагнень, – усе враз обірвалося.

Тепер я твердо знав, що мені більше ніколи не бути лікарем. Я лежав на сонечку, на пустинному узвишші просто біля нашого дому, і відпочивав. Мій дядько-лікар, як і більшість родичів, цікавився, що я збираюся робити далі, оскільки зрозуміло, що я зійшов з торованого шляху, і вранці спитав мене про це. Питання повисло в повітрі. Якби хтось хотів змусити мене відповісти, я, мабуть, сказав би, що хочу писати. Але, правду кажучи, у той час думки про будь-яку цілеспрямовану діяльність здавалися безглуздими. Я покидав на кілька тижнів це миле містечко в Аризоні і був готовий спинатися вгору кар’єрною драбиною не більше, ніж електрон, що розігнався до другої космічної швидкості і вирвався в дивний, іскристий Всесвіт.

Я лежав у пилюці, купався в промінні сонця і спогадів та відчував, як стискається раптом це місто за п’ятнадцять тисяч шістсот миль від щойно обіцяного мені помешкання в гуртожитку при Стенфордському коледжі – від всього обіцяного…

Я пізнав медицину спершу через відсутність – через відсутність в дитинстві батька, який ішов на роботу вдосвіта і повертався затемна, і його чекала лише розігріта вечеря. Коли мені було десять років, мій тато переїхав з нами, трьома синами – п’ятнадцяти, десяти і восьми років – з Бронксвілла у штаті Нью-Йорк до містечка Кінгман в Аризоні, у пустельну долину, оточену двома гірськими хребтами, відому хіба що тим, що там можна було запастися пальним у далекій дорозі. Батька покликало туди сонце і нижча вартість життя – інакше як він міг би забезпечити кожному із синів омріяний коледж? – а ще можливість заснувати тут приватну кардіологічну практику. Його непохитна відданість своїм пацієнтам невдовзі зробила його шанованим членом місцевої спільноти. Нам випадало його бачити пізно ввечері або у вихідні, і він був наче жива амальгама: ніжна любов поєднувалася із суворими вимогами, обійми й поцілунки – з жорсткими повчаннями: