Я готовий був прийти до Пола, якби він захотів мене бачити. Я відчував, що йому навряд чи потрібні нові дружні лабети. Я багато думав про нього і про його дружину. Мені хотілося спитати, чи він пише. Чи знаходить на це час. Протягом багатьох років я, постійно зайнятий лікар, всіляко намагався знайти час, щоб писати. Я хотів сказати йому, що відомий письменник, перейнятий цією вічною проблемою, якось сказав мені: «Якби я був нейрохірургом і повідомив, що мушу покинути своїх гостей, щоб провести ургентну краніотомію (трепанацію черепа), ніхто б не заперечив ані слова. А от якби я повідомив, що мушу покинути гостей у вітальні, щоб самому піднятися нагору і сісти за письмовий стіл… що було б?» Цікаво, чи розсмішило б це Пола? Зрештою, у його випадку справді можна було б послатись на невідкладну краніотомію! Це було б цілком правдоподібно! А відтак натомість можна було б взятися до писання.
Працюючи над цією книжкою, Пол надрукував блискуче коротке есе в часописі Stanford Medicine , у випуску, присвяченому проблемі часу. У тому ж номері була й моя публікація, дотична до публікації Пола, хоча я побачив його статтю тільки тоді, коли журнал опинився у мене в руках. І, читаючи її, я зауважив новий, глибший погляд на деякі речі, ледь окреслені раніше в публікації New York Times : тепер Пол писав просто вражаюче. Він міг би писати про будь-що, і це було б так само потужно. Але він не писав про будь-що – він писав про час, про те, що час означає для нього зараз, у контексті його хвороби. Яка так неймовірно все загострила.
І ось що я ще раз мушу підкреслити: цей текст був незабутній. З-під його пера линуло чисте золото.
Я знову і знову перечитував публікацію Пола, намагаючись зрозуміти, у чому тут річ. По-перше, це була музика. Наче відлуння Голуея Кіннела, майже поезія в прозі. («Коли настане день і це станеться – / ти опинишся з кимось коханим / у кав’ярні по той бік / моста Мірабо, за блискучим шинквасом, / де вино стоїть порожніми скельцями окулярів догори…» – це цитата з Кіннела, одного разу я чув, як він декламував напам’ять цей вірш в книгарні Айови, не зазираючи в папірець.) Але було ще щось особливе, якийсь присмак античності, тих часів, що передували появі блискучих шинквасів. Я збагнув це через кілька днів, коли знову відкрив його статтю: стиль Пола нагадував стиль Томаса Брауна. Браун написав свій роман Religio Medici 1642 року, цілком в стилі тої епохи, зі всіма її архаїчними словами і зворотами. Ця книжка захопила мене – я був тоді лікарем-початківцем – я вчепився в неї, як селянин, буває, чіпляється за болотистий ґрунт, який ще його батько марно старався осушити. Це було непосильне завдання, я втратив надію пізнати її таємниці, у розпачі відкидав її, відтак брав до рук знову, без певності, що відшукаю в ній щось для себе, але у самому звучанні слів угадуючи її силу. Я відчував, що мені бракує якогось спеціального рецептора, який би відкрив мені пісню літер, їхній прихований сенс. І ця книжка так і не піддалася мені, попри всі мої зусилля.
Чому, спитаєте ви? Ну чому я затявся? Хто знає цю Religio Medici ?
Ну, скажімо, мій кумир Вільям Ослер знав, ось хто. Ослер був основоположником сучасної медицини, він помер у 1919 році. Він любив цю книжку. Він зачитувався нею ночами. Він просив, щоб його поховали з Religio Medici. Багато років я марно намагався збагнути, що такого Ослер вбачав у ній. Та після численних спроб – впродовж десятиліть – ця книжка нарешті піддалася мені (допомогло в цьому те, що її ніколи не адаптували сучасною мовою). Штука була в тому, як я зрозумів, що читати її треба вголос, оскільки це увиразнює ритм тексту і робить його невідворотним: «Я приношу з собою дива, я шукаю поза собою: і вся Африка з її чудесами є в мені; я той зухвалий і відважний кавалок природи, який ти оце, власне, досліджуєш, вдумливо вивчаєш працю, яку хтось уклав у цілий безкінечний том». Коли дійдете до останнього абзацу книжки Пола, прочитайте його вголос і почуєте те саме нанизування, той ритм, якому ваша стопа захоче вторувати… Але, так само як і Браун, ви будете лише ззовні. А Пол, я гадаю, був новим втіленням Брауна. Або ж, якщо прийняти, що теперішній час – лише ілюзія, то, можливо, сам Браун був утіленням Пола Каланіті (уф, аж в голові запаморочилось!).
А потім Пол помер. Я пішов на панахиду у Стенфордську церкву – дивовижну, в яку я частенько навідувався, коли там не було нікого, щоб посидіти і насолодитися світлом, тишею, – і з якої я завжди виходив оновлений. На панахиді в церкві було повно люду. Я сів скраю і слухав одну за одною зворушливі, а часом безладні промови його найближчих друзів, його духівника і його брата. Так, Пол відійшов, а тим часом я дивним чином збагнув, що тепер знаю його, і не лише через ту зустріч у мене в кабінеті, не лише через тих кілька есеїв, які він написав. Він знайшов форму для своїх розповідей тут, у Стенфордській церкві ( Stanford Memorial Church ), у цьому летючому храмі, увінчаному куполом, у цьому гідному місці, що пам’ятає цього чоловіка, тіло якого тепер в землі, але який ще ніколи не був так відчутно живий. Він проявився в рисах своєї коханої дружини і маленької донечки, своїх сумних батьків і братів та сестер, у кожному обличчі своїх численних друзів, колег і колишніх пацієнтів, котрі тепер наповнювали цей простір; він був присутній тут, на цій прощальній зустрічі, на цій останній гостині, на яку зібралося так багато людей. Я бачив там обличчя умиротворені, усміхнені, наче причетні до чогось невимовно прекрасного. Мабуть, і моє лице мало подібний вираз: усі ми відкрили для себе сенс ритуалу служіння, ритуалу славослів’я, сенс спільних – чи то розділених – сліз. Було надзвичайно важливо проживати цю гостину, де ми тамували свою спрагу, живили своє тіло, розмовляли з абсолютно незнайомими людьми, які раптом стали такими близькими завдяки Полу.
Читать дальше