Пол Каланити - Коли подих стає повітрям

– Якби це справді було через резидентуру, я б це направила, – сказала вона. – У нас вже таке було, пригадуєш? Але якщо тепер це не тільки через резидентуру, га? Ти справді думаєш, що все налагодиться, коли ти станеш викладачем?

Я запропонував їй забути про цю поїздку, разом пошукати порозуміння, записатися на сімейний курс психотерапії, як Люсі пропонувала кілька місяців тому, але вона стояла на своєму: їй треба побути на самоті. І тоді весь цей туман невизначеності в моїй голові розсіявся і проступила чітка межа. Добре, сказав я. Якщо вона вирішила піти, для мене це буде кінець наших стосунків. І якби тоді виявилось, що в мене рак, я б не сказав їй – вона була вільна і могла жити своїм життям.

Напередодні виїзду до Нью-Йорка я потай пройшов кілька медичних обстежень, щоб виключити наявність деяких різновидів раку, поширених серед молоді. Рак яєчок? Ні. Меланома? Ні. Лейкемія? Ні. У нейрохірургії, як завжди, було повно роботи. Ніч четверга плавно перетекла у ранок п’ятниці, коли я зловив себе на тому, що вже 36 годин поспіль стояв за операційним столом, за дуже складними операціями, серед яких були гігантські аневризми, інтрацеребральне артеріальне шунтування, артеріовенозні патології. Я з вдячністю зітхав, коли приходив черговий лікар і давав мені змогу на кілька хвилин притулитися спиною до стіни. Єдина можливість зробити рентген грудної клітки з’явилась по дорозі з лікарні додому, перед виїздом в аеропорт. Але я собі подумав так: або в мене рак, і тоді це, можливо, останній шанс побачитися з друзями, або в мене немає раку, і тоді не існує жодних причин не їхати до Нью-Йорка.

Я забіг додому, схопив валізи. Люсі відвезла мене в аеропорт і повідомила, що записала нас на сімейну терапію.

В останню мить перед посадкою до літака я надіслав їй повідомлення: «Я б хотів, щоб ти була поряд».

І через кілька хвилин отримав відповідь: «Я тебе люблю. Я буду поряд, коли ти повернешся».

Під час перельоту мені страшно боліла спина, а коли я дістався до Центрального вокзалу Нью-Йорка, щоб сісти на потяг до північної частини міста, де мешкали мої друзі, моє тіло корчилося від мук. Останні кілька місяців я мав напади різної інтенсивності, від болю цілком стерпного до болю, який відбирав мені мову і змушував скреготіти зубами, до такого болю, від якого я криком кричав і качався по підлозі. Останній напад був саме з тих гірших. Я ліг на твердій лаві в залі очікування і відчував спазм кожного м’яза на спині, старався дихати, тамуючи біль, бо ібупрофен мені вже не допомагав, – і подумки називав кожен м’яз у мить спазму, щоб втриматися від сліз: м’яз-випрямляч хребта, ромбовидний, найширший, грушоподібний…

Підійшов охоронець:

– Сер, тут не можна лежати.

– Перепрошую, – ледве вимовив я. – Мені погано… спина… болить…

– І все-таки тут не можна лежати.

Перепрошую, я вмираю від раку… Ці слова пульсували в мозку, готові були зірватися з язика, але – раптом це не правда? Може, це такий біль, з яким інші люди живуть? Я багато про нього знав – знав його анатомію, психологію, знав багато слів, якими пацієнти зазвичай описують різні його стадії, тільки не знав, на що він схожий , як його розпізнати. Може, це він і був. Імовірно. Або, може, я боявся наврочити. А може, я просто не хотів промовити вголос це слово – «рак».

Я взяв себе в руки, підвівся і пошкутильгав до платформи.

Пізно ввечері я дістався до будинку в Колд Спрінг, за 50 миль від Мангеттена, на Гудзоні; мене зустріли давні добрі друзі, найближчі, і їх було чимало, більше десяти, і їхні радісні вітальні вигуки вплітались у веселу какофонію дитячих голосів. Дружні обійми змінилися крижаною пітьмою і тривожними передчуттями.

– А де Люсі?

– Термінова робота, – сказав я. – В останню хвилину.

– О, як шкода!

– Слухайте, ви не проти, якщо я поставлю десь свої торби і трохи відпочину?

Я мав надію, що кілька днів без операційної, добрий сон, відпочинок і розваги – словом, ковток нормального життя – принесуть мені полегшення і втамують біль. Але через якийсь день чи два стало ясно, що рятунку немає.

Я проспав сніданок, ледве причвалав до столу, подивився на тарілки, наповнені кассуле і крабовими ніжками, але так і не примусив себе з’їсти ні шматочка. Невдовзі я знову відчув страшну втому і бажання лягти в ліжко. Часом я пробував читати дітям, але частіше вони просто товклися довкола мене, стрибали і горлали («Дорогі дітки, розумієте, дядечко Пол хоче відпочити. Може, ви знайдете інше місце для забав?»). А я згадував літній табір п’ятнадцять років тому, і себе, вожатого, на березі озера в Північній Каліфорнії, і купу радісних дітей, які використовували мене як природну перешкоду в командній тереновій грі «Перехопи прапор», а я тимчасом читав книжку під назвою «Смерть і філософія». Мене завжди смішить оця абсурдність моменту: двадцятирічний юнак на розкішному тлі дерев, озера, гір, пташиного щебету і щасливого вереску чотирирічних малят, занурений в маленьку чорну книжку про смерть. І тільки тепер, тільки цієї миті я вловив паралелі: замість озера Тахо – річка Гудзон, замість чужих дітей – діти моїх друзів, замість книжки про смерть, яка відтинала мене від вирування життя навколо – моє власне тіло, в якому чаїться смерть.