Володимир Лис - Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї

– Не дивуйся, Володьку, бабина пам’ять у вирій полетіла швидше за неї. Пташки тоже чєсом летять і ни вертаюця.

Пам’ять як птах, що летить і приносить у дзьобі поживу для людини, – цей образ, на мій погляд, один із найбільш вражаючих серед багатого на образи, часом вельми парадоксального мислення бабусі Пелагеї.

А ось її думки щодо роду:

– Хто свій рід ни памнятає, того стежка у світ не пускає.

– Хто свій рід ни пам’ятає, в того й колодязь усихає.

– Рід як велике дерево.

– Скіко памнять про рід – такий широкий світ.

Якось я почув од бабусі:

– Мати і батько – два сонця, два корені, дві гілки.

Вона пояснила:

– Всяко буває. І мати з батьком часом злі й несправедливі. Тико ж сонце тоже за хмару ховається, а чєсом і затменіє лучається. Тико ж від того ни перестає гріти? Чого світло навіть у хмарний день? Бо десь там сонце. От вирушиш у світ, батько й мати все одно тибе гріти будуть.

І далі:

– Людина ни сама по собі, а з родовим корінням. Як дерево ни росте без кореня, так і людина. Два найбільших корені – то батько й мати. І крила, як у птахи, – два. Бо батько уму навчить, а мати – серцю, котре ни тико з лівого боку в людини, а там, де серце серце й чує – своє й чуже.

Оте «де серце серце чує» врізалося у пам’ять.

Шаноба до тих, хто дав тобі життя, казала бабуся, то не тільки те, як ти їх слухаєшся. То те, що ти про них у душі носиш, відсіюючи полову злості, щоб лишились зерна любові.

Суха пам’ять – ще один вражаючий образ пам’яті, пам’яті, де живе тільки злість, прикрощі, яких тобі завдали.

Така пам’ять, вчила бабуся, ніколи нічим добрим не проросте, особливо на ближніх, на твоїх дітях, що з того ж кореня пішли.

Суха, зла пам’ять – не родить.

Вона може ожити, як всохле дерево, на якім раптом пагінець з’являється. Він житиме, а от дерево – ні.

Особливо небезпечна суха пам’ять щодо батьків, казала бабуся.

Згодом я почув знамениту легенду про сина, якому його кохана, аби довів свою любов, наказала принести материнське серце. Й коли він вирізав серце й ніс до жорстокої коханої, то спіткнувся і впав, а серце, що покотилося по землі, спитало: «Ти не забився, синку? Тобі не боляче?»

Я згадав, що подібне чув і од бабусі.

Притча від бабусі Пелагеї звучала так:

– Полюбив раз хлопець дівчину, вдатну та гарну, тико вельми примхливу та серцем нидобру. І раз сказала: «Докажи, що любиш. Принеси те, що тобі у твоїй матері найдорожче».

Задумався хлопець. Ласка материна дорога, любов, те, як вона усміхається. Вся вона. А що найдорожче? І подумав: усе, що мені дороге, породило мамине серце. Коли мати спала, вийняв із неї серце й поніс коханій. Тико, йдучи, побачив, як небо потемніло. Темно-темно стало. З переляку упустив мамине серце.

А воно покотилось, викотилося на небо й стало замість сонця світити. Заплакав хлопець і назад вернувся. А там коло порога щось гарєче лежить.

– Пусти мене, хлопче, – каже, – я буду твоїй матусі замість серця.

Мені здається, суть цієї історії – притчі чи легенди – в тому, що без матерів, без їхньої любові й любові до них не може існувати світ. Як і без сонця.

Пам’ятаю, ще бабця казала, що гріх зобижати сироту, лишати без доброго слова.

Що хай би яка людина була невдатна в житті, ціну їй не складеш. Нещасні діти, матір’ю недолюблені. Нещасна матір, яку діти забувають, як одиноке дерево серед поля, на якім нічого не росте.

І ще одна коротка притча. Виглядала й виглядала мати сина, що в світи далекі подався. Геть зістарилася. Нарешті син приїхав. На золотій бричці, з жінкою-панею. Повно добра всякого навіз.

– То все вам, мамо, – каже.

– Чую ніби знакомий голос, – одказує мати, – тико ж никого коло брички ни бачу. Повна бричка, тико без хазяїна.

– Сім верстов пройшов, а долі ни найшов, бо вона коло воріт лежала.

– Кричеть, як сорока, а з ділом їдна морока.

– То такей пастух, що од сну опух, а бидло [1]всеньке жито столочило.

– На печі їдєть калачі, а за дверима з них голодні миші сміються.

– Сонце, ни дивеся у віконце, бо тута дівка до обіда не вмивана.

– На городі верба груші вродила, бо Химка клялася, що перед чоловіком чиста.

– Дід беззубий, як пеньок, а дівку поцілував, то молодицею стала.

– Наш котик умивається – видно, Параска в гості збирається – три дні тарандіти.

– Наша Маруся до вечора краля, а як стемніло, хлопци всю красу покрали.

– То того хазяїна кінь, що чужим вівсом потилицю чухає.