Коллектив авторов - «10 успішних українських брендів»

Щодо того, як організована робота найефективнішої редакції, Севгіль Мусаєва-Боровик запевняє, що в них немає начальника, заступника чи заступників заступника. Натомість є редакційне коло, у якому всі партнери. Рішення ухвалюють спільно з усіма редакторами напрямків.

«Ми дійсно редакційна родина, — пояснює Севгіль. — Немає чітких механізмів, але є чітка відповідальність».

Підтверджує цю тезу і власниця УП: «У нашому офісі свобода, ніхто не стежить, хто й коли приходить. Якщо людині треба піти, то вона каже про це не мені, а своїм колегам, котрим замість неї працювати. Наші журналісти й редактори самі регулюють час, коли починають і коли закінчують роботу, коли в них буде відпустка. Я не втручаюся, мені просто дають про це знати».

На запитання, у чому секрет успіху «Української правди», і колишня, й теперішня головна редакторка відповідають майже однаково. Кількома словами це можна пояснити так: «У людях, які мають пристрасть до журналістики».

— Олено, розкажіть, будь ласка, чим Ви займалися до «Української правди»?

— Я за освітою інженер. Закінчила Одеський політехнічний університет, факультет гідроакустики та ультразвуку. Пішла туди, бо в мене була дитяча й трохи романтична ідея вивчати мову дельфінів. Зробити так, щоб їхні ультразвуки стали зрозумілі простим людям, щоб можна було з дельфінами контактувати. Я впевнена, що в майбутньому хтось це зробить.

Ми з тепер уже колишнім чоловіком після навчання розподілилися в закритий Інститут суднобудування імені академіка Крилова в Севастополі. Там досліджували звукові коливання підводних човнів. Наприклад, як зробити так, щоби човен звучав для вуха акустика, як зграя великих риб. Це було дуже цікаво: купа завдань із інтегралами, математичними рядами, моделюванням. Але почалися гарячі часи розділення Чорноморського флоту, відбулися події в Форосі, де закрили Горбачова [10] Під час серпневого путчу Михайло Горбачов із сім’єю відпочивав у Криму в резиденції «Зоря» у Форосі. Там, за вказівкою Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС. Ориг. — ГКЧП), він потрапив під домашній арешт. . Ми почали цікавитися цими процесами, і середовище посприяло тому, що довелося займатися інформацією. Я працювала на УНІАР (українська незалежна інформаційна агенція «Республіка»), яку очолював Сергій Набока. Потім працювала на «Reuters» і одночасно на «Інтерфакс-Україну» як кореспондентка в Криму.

Інженерну роботу довелося залишити. Одного ранку я прокинулася і зрозуміла, що коли буду інженером, то все життя доведеться вставати, наприклад, о 7:30, приходити на 8:15, а йти з роботи о 17:27. Подумала, що колись від цього збожеволію. Регулярність у житті — те, що мене дуже лякало. А спонтанність журналістики приваблювала.

— Це, мабуть, навантажує куди більше, як з 9-ї до 18-ї?

— Це щось невіддільне від твого життя. Ти не можеш сказати: отут я живу, а отут працюю. Мені здається, успішними журналістами стають якраз ті, хто ці речі не розділяє.

— А як Ви потрапили до Києва?

— Сталося так, що з чоловіком довелось розлучитися. Трохи пізніше до мене зателефонував Олександр Мартиненко, президент «Інтерфакс-України», і запросив працювати до Києва. Мені не було чого втрачати, я зважилася. Щоправда, коли мій поїзд рушав із Сімферопольського перону, хотілося плакати, повернутися назад і не починати ніякого нового життя.

Як тільки приїхала, мене поставили в президентський пул від «Інтерфаксу». Це була дуже цікава робота. Я мала писати про всі події, пов’язані з президентом: його зустрічі, виступи, візити. Але настав момент, коли ця робота перестала мене задовольняти. Деякі питання стали небажані, м’яко кажучи. А декотрі відповіді президента під час його останньої виборчої кампанії нас просили взагалі не передавати. Кучма мав один меседж для публіки й зовсім інші слова для західних інвесторів. Президент обіцяв МВФ-у, що ціни на газ для населення будуть підвищені, та під час виборчої кампанії говорити про це було небезпечно. Тому й виходило, що Кучма одне казав людям, а зовсім інше — МВФ.

З одного боку, як людина, яка вболіває за свободу слова, я мала б повідомити про це. Але коли ти журналіст інформаційного агентства, то ти не Олена Притула, розумієте?

Ти ґвинтик у системі. Тому й пішла з «Інтерфаксу», а потім уже була «Українська правда».