Збигнев Херберт - 12 польських есеїв

Спокуса прикласти «постмодерністські» поняття й категорії до творів цих письменників занадто велика, щоби історики літератури не скористалися з того, й вельми успішно.

Хіба твори Віткація не провокують до того, щоб знайти там цілий всесвіт постмодерністської естетики: її різноманіття й пародійність, її еклектизм і розважальність, її зверхню «всеохопність» (у романі), вивищену до рангу (анти)цінності або Чисту Форму (у драмі), що зав’язала в один вузол кіч і Абсолют? А якщо Віткацій, то чому б не Роман Яворський чи Тадеуш Міцінський?

А Ґомбрович? Хіба його не визнано вже вродженим деконструктивістом? І це його, котрий уважав себе першим зі структуралістів!!!

А Шульц? Хіба не дає він досить матеріалу до деконструктивістських вправ щодо «розщеплення і розкладання сенсу»?

А Парніцький? Хіба не виглядає він набагато цікавішим об’єктом для студій «лабіринтів значень», ніж, до прикладу, сам Борхес?

А «Монсозалізна грубка» Вата? Хіба це не ідеальний доказ «метанаративності» постмодерністської літератури? І зрештою, хіба творчість Войцеховського, Хороманського, Куснєвича, Маха, Ярослава-Марка Римкевича і багатьох інших польських письменників не свідчить на користь проблематичного «статусу дійсності», якщо вже ця формула зробилася однією з кількох найуживаніших у працях про «постмодернізм»?

Кожне з цих запитань заслуговує позитивної відповіді. Лови на постмодерністів у Польщі вже тривають і, поза всяким сумнівом, здобиччю одразу ж стала знатна птиця. Адже у текстах згаданих авторів історик польської літератури може без обмежень знаходити всі риси «постмодерністської» поетики й уяви: мотиви лабіринту і бібліотеки, логічні парадокси, неспростовні антиномії і нерозв’язні ускладнення, альтернативну дійсність, десемантизацію знаків і кодів, скепсис щодо форм і цінностей, багатоперспективність, інтертекстовість, еклектизм поетик, дисфункціональність, іронічне трактування кічу й захоплення пастишем і т. д., і т. ін.

Одне слово, документація, що засвідчує існування в Польщі «постмодерністських» і «передпостмодерністських» письменників і текстів, уже готова. Хоч вона не вулична , а Бібліотечна, впевнено можна сказати, що вона належить кожному охочому.

15. Готове також – хоч таке твердження треба розуміти як антиномію – теоретичне знаряддя, за допомогою якого можуть бути й напевно будуть описані риси «постмодернізму» в класичних уже текстах польської літератури XX століття.

Тобто, по-перше, за популярною формулою Ліотара («Митець і письменник працюють без приписів, власне, щоб усталити засади щойно створеного») можна було б окреслити опозицію між поетикою попередніх засад («модернізм») і поетикою, що ці засади творить під час читання («постмодернізм»).

Можна теж, по-друге, описати суб’єктивізацію поетики згаданих письменників як «постмодерністську провокацію», націлену на «модерністську ілюзію інтерсуб’єктивізму».

По-третє, безсумнівно можна знайти й такі тексти (для прикладу, Бучковського і Вата) або такі фрагменти (наприклад, у Ґомбровича і Шульца), що підтверджують тезу про сумнівний статус референтності літературного тексту.

По-четверте, можна було б описати семантику вибраних текстів як приклад становлення сенсу, де значення стає знаком, а знак – значенням, де кожне наступне значення, як у дзеркалі, відсилає вглиб до іншого значення, котре позначене ще іншими значеннями… Перефразовуючи формули Бахтіна про жанри, можна було би довести, що кожне значення пам’ятає свої попередні втілення, положення і стосунки, а докинувши кілька метафор Вітгенштайна про «мовні ігри», дошукатися, як текст або мова перетворюються на «гру» та мерехтливий танок розрізнень. Nota bene: самого Бахтіна вважають на Заході постмодерністом, а його концепцію «діалогічності», «карнавалізації» та «поліфонії» сприймають як квінтесенцію «постмодерну»…

Нічого не перешкоджає віднайти у текстах згаданих письменників шановане у постмодерністів порожнє місце, що залишилося від т. зв. «інтенції автора», і замінити його формулою про «текст без суб’єкта». Щоправда, оту інтенцію вже не раз виселяло з тексту пост-структуральне літературознавство, але вона не раз поверталася туди в різному вигляді як проблема читання і внутрішньотекстової комунікації.

Зрештою, можна уявити собі аналізи, які оголюють радикальну позасистемність згаданих текстів, що підважують усі коди, на котрі спиралася «модерністська» уява про статус і сенс літератури.