11. Хоч би які були значеннєві відтінки терміна «постмодернізм», їхнім осердям завжди залишається більш чи менш скрупульозно визначений набір заперечених, відкинутих чи спростованих рис, що творили сам «модернізм». Тож розтлумачмо обидва терміни співвідносно, щоб побачити, як в оптиці «постмодернізму» вимальовуються контури противника, тобто «модернізму».
Стисло: від кінця XIX століття «модернізм» був панівною ідеологією, стрижнем якої стало переконання про рівноцінність і навіть однорідність суспільної дійсності й творів мистецтва. Таке переконання зводилося до формули, що нова цивілізаційна епоха породжує нову мистецьку форму, а форма мистецького твору залежить від його функції.
Цивілізацію «модернізму» великою мірою створило поклоніння перед новими машинами й новими технологіями. Він (модернізм) почався з відкидання історичності й традиції, що в наслідку означало відкидання еклектизму на користь функціоналізму, а водночас – народження всередині модернізму норми «відкидання», або ж імперативу «новизни». На думку «постмодерністів», «модерністи» відкинули оздоби й орнаменти, вибираючи простоту і чіткість, відкинули гетерогенність, вибираючи однорідність, відкинули непрозорість і безлад, вибираючи чистоту і порядок, відкинули ірраціоналізм, вибираючи раціональність і функціональність. Одним словом, обрали систему і передбачуваність, тяглість і конструкцію, але й – контроль. За цією термінологією Леніна теж можна назвати (і часом називають) «модерністом».
«Модерністи», висловившись за універсальність, відкинули національні й регіональні стилі, а творячи «культуру майбутнього» (наприклад, футуризм, авангард, соціалістичні ідеї у мистецтві) заходилися накидати реципієнтам своє бачення, зовсім не враховуючи їхніх смаків. Вони запровадили поділ на митців і маси, публіку поділили на гурманів та профанів (хоч, як відомо, весь авангард повторював, що «кожен може бути постом», особливо, коли спить), позначили свої візії «модерністським патерналізмом». А тим часом усякий патерналізм, із погляду «постмодерністів», – це дидактизм, за яким приховується чиєсь над кимось домінування, насильство й утиск.
12. Визначений як реакція на перелічені вище прояви, «постмодернізм» у цьому сенсі є передусім позицією радикального заперечення «модернізму». Ця позиція поширилася у шістдесятих роках як вираз переситу «модернізмом» і водночас як прояв переконання, що він остаточно вичерпався. «Постмодернізм», таким чином, можна представити як після-модерністський декаданс, але насамперед – як передчуття початків нової цивілізаційної фази й навіть як її мистецьку самосвідомість.
Спрощено кажучи, позитивними рисами такого «постмодернізму» є, на думку постмодерністів, такі явища: а) заперечення концепції одностилевості й однорідності, до яких зобов’язувала доба «модернізму», та проповідування натомість «радикального плюралізму». Відтак – похвала розмаїттю, багатостилевості, еклектизму, відмова від стилістичних домінант; б) інтерес до історії й традиції, що проявився у звертанні до ретро, в уживанні цитат, повторів, пародії, колажу, пастишу; в) сприйняття орнаментальності й прикрас; г) чутливість до таких рис, як складність, поліперспективність і двозначність, замість простоти, чистоти, суперечності й функціональності; ґ) програмне змішування культур: низької й високої, неприбуткової та комерційної, елітарної й призначеної для дуже по-різному підготовленої публіки; д) культ інтертекстовості: кожний текст відсилає до попередніх творів, грає з контекстами і специфічно їх коментує.
«Постмодернізм» у такому разі означає вразливість до конвенційності, звідси – забава стереотипами, пародія, дистанція й гра; чутливість до візуалізації сучасної культури, звідси – вживання заборонених знаків (наприклад, свастики, втім, з метою естетичного шоку, а не з ідеологічних причин); рівноправність усіх засобів суспільної комунікації, внаслідок чого мова (слово, література) втрачає своє привілейоване становище. Зрештою, політичним фундаментом постмодернізму було й залишається надліберальне мислення, яке уникає всього, що може мати стосунок до репресій, домінування, насильства, догми тощо.
13. У постмодерністській поетиці взаємини між текстом, читачем та автором здаються довільними: «пост-модерністські» тексти можуть починатися й закінчуватися будь-якої миті, без жодної мотивації чи висновків. Річ не в багатозначності чи, наприклад, незакінченості або подвійності сенсів розказуваних історій, а в їх довільності й недоокресленості. Поетика «постмодернізму» не зобов’язує до композиційної послідовності синтаксичних елементів (композиції й фабули), навіть на рівні речення. Естетичною мстою видається руйнування «модерністської» логіки, опертої на лінійність, послідовність чи конструктивну функціональність. Тому «постмодерністські» тексти бувають теж добірками непоєднаних фрагментів, епізодів, оповідань тощо, які стають викликом для читача, що шукає в тексті когеренції, а знаходить незліченність і плеоназм, випадковість і повторюваність, копії та чергові віддзеркалення. Плеоназми часто виникають замість закінчення малих і великих історій, а місце нараційних пуантів чи узагальнень посідає «розпорошення» змісту.
Читать дальше