Збигнев Херберт - 12 польських есеїв

Отож, замість реконструкції історико-літературних систем XX століття, все ще, втім, не завершених, можуть з’явитися дослідження, які доводять, що кожна така реконструкція є хіба що узурпацією істориків літератури, що вона неправомірна, бо гвалтує живий неспокій текстів, породжений проблемністю їхнього мовного статусу…

16. Історик польської літератури, що ставить ці завдання, все ж таки не уникне дилем, які варто – власне як дилеми – сформулювати одразу ж. Почну з найзагальніших.

Хоча (напевно) існує постмодерністська естетика й хоча (менш певно) існує поетика творів постмодерністів, усе-таки навряд чи існує постмодерністська методологія чи метод. У цьому плані різниця між статусом структуралізму і статусом постструктуралізму (тут: «постмодернізму») здається найяскравішою. Структуралізм був методологією (або ж метамовою), а не естетикою чи поетикою, а «постмодернізм» хоче бути винятково естетикою чи поетикою. Існувало й надалі існує (пост)структуральне літературознавство, але нема натомість літературознавства «постмодерністського». «Постмодерністське» літературознавство ех definione здається оксюмороном, оскільки, не бажаючи стати наступною метамовою опису літератури, не може бути методологією літературознавчих досліджень. З огляду на це, прийнято говорити неточно, що «методологічним» відповідником естетики постмодернізму став у літературознавстві деконструктивізм. Інакше кажучи, деконструктивізм мав би стати підставою та літературознавчою експлікацією постмодернізму. Це приблизно те саме, що закинути бомбу до вулкану.

Скажу при пагоді: якщо тезам деконструктивістів належиться мати універсальний характер (а саме так я їх розумію), то краще їх випробовувати не на текстах, що самі себе деконструюють (як-от Леопольда Бучковського), а, наприклад, на «Зайці» Диґасінського чи «Анткові» Пруса…

Справжні дилеми для історика літератури, який пробує писати про «постмодернізм» у Польщі, я вбачаю не в тому, що становить деконструктивістське узаконення постмодернізму. Бо коли перейматися стилем епістемологічних діагнозів, що супроводжують «деконструктивістсько-постмодерністські» дискурси щодо літератури (єдиним джерелом яких був, без сумніву, стиль метанаукових роздумів Ліотара), то треба б визнати за фундаментальну проблему літературознавства постійне підважування власної мови, оголення її контекстних вивертів, методологічних суперечностей чи апріорних тверджень (адже вони існують) як обставини, що унеможливлюють будь-яку інтелектуальну діяльність. А ще маємо підважування ознак репрезентації в тексті, концепцію misreading (помилкового прочитання) і, зрештою, цілковите заперечення метамовного статусу літературознавчого дискурсу. Отож мушу визнати, що всі ці категоричні твердження викликають у мене глибокі сумніви. Вони є насамперед категоричними твердженнями й деклараціями, жодне з яких не здається мені переконливим. По-перше, це неправда, що в літературознавстві, яке у Польщі називають структуралістським, проблеми ці не існували й не були предметом рефлексії. Контекстні й прагматичні пута, апріорні засновки й аксіологія, принесені мовою дослідників, сумнівність інтерпретації, соціологічні, історичні та лінгвістичні детермінанти всіх аналізів тексту, репродукційний характер сенсу тощо, всі ці питання у східноєвропейському літературознавстві не лише існували, а й були предметом вдумливих і пізнавально плідних досліджень. Наприклад, деконструктивістська концепція misreading (а вона стала ядром літературознавчих імплікацій деконструктивізму) веде до досить банальних висновків, котрі у відомому нам традиційному літературознавстві вважалися всього лише пунктом виходу на значно глибші й докладніші аналізи обумовлень інтерпретації тексту (мовлення). Здається, те, що в деконструктивізмі визнано коперніканським відкриттям у філософії (misreading), у східноєвропейському літературознавстві впродовж десятиліть було елементарною очевидністю. Тож не бачу приводу для літературознавця ломитися нині в давно відчинені двері.

По-друге, твердження про примарність метамовної природи кожного дискурсу спростовують самі себе, всі вживані в них поняття за характером саме… метамовні. Якби було інакше, то, наприклад, Ліотар, замість уживати вислову le grand récit або récit majeur, мав би повністю процитувати Геґелеву «Феноменологію духу». Отож постмодернізм не позбувається, як могло би здатися, проблеми метамови в літературознавстві, а тільки підмінює її новою метамовою. Я не приховую, що для літературознавства його складники не видаються мені особливо придатними.