Збигнев Херберт - 12 польських есеїв

Наскільки Вольтер ставив французам і світові за приклад англійців, настільки Руссо був критиком рецепту, виробленого по той бік Каналу. Розбіжності почалися вже в момент принципового вибору: прийняти чи відкинути наявну дійсність. Для мислителів Просвітництва було зрозуміло, що світ потрібно і можливо зреформувати. Слід запровадити нове законодавство, змінити певні інституції, зокрема покращити освітню систему в дусі «більше світла». Вони не сумнівалися в основах суспільства, економічна нерівність видавалася їм очевидною, вони прославляли добробут як пружину розвитку наук і вмінь, часто захоплюючись просвітницьким деспотизмом. Основне переконання Жан-Жака: дегенерація, притаманна тогочасному устрою, настільки глибока, що робить неможливим ані свободу, ані гідність, ані щастя. Отже, метод поступових кроків, що покращують існування людини, є неефективним – зміна повинна бути цілковитою.

Річ у тому, що людина не народжується ані доброю, ані поганою. Це форма влади, під якою вона живе, робить її негідником або праведником. З погляду богослов’я індивідуум отримує загальне розгрішення – не він відповідає за вчинене зло, вина падає на політичний устрій. Бо політика – це не стільки спосіб регулювання громадського життя, скільки інструмент для витворення нової людини: доброчесної і щасливої. І для Руссо центральним стає поняття свободи, без якої автентичність неможлива. Але це не буде ліберальна негативна свобода, союзниця знеправленої системи. Це буде свобода до чогось вищого: доброчесності і справжнього щастя. Відраза Жан-Жака до навколишньої дійсності була настільки великою, що він заперечував навіть можливість розвитку в ній бодай якоїсь вартості. Наприклад, інтелектуальної свободи. Він був чи не єдиним філософом епохи, який зважився стверджувати, що свобода мислення позбавлена цінності у суспільстві нерівності й несправедливості, тому нема чого її добиватися – все одно вона залишиться продуктом дегенерації. Подібно з релігією, вихованням, шлюбом – усе заплямоване і все потрібно змінити. Доки суспільством керують авторитет і гроші, себто нещадне суперництво й штучні потреби, – немає шансів удосконалити людину. Свобода завжди буде використовуватися в поганих цілях. Тільки поєднання свободи з рівністю створює умови для доброчесності – найвищої мети. А доброчесність, що неподільно панує, доброчесність, від якої просто неможливо ухилитися, природно витворює щастя, яке не знає загрози. Запровадити рівність – це знищити станове суспільство, змінити устрій.

Виконавцями заповіту Жан-Жака, без сумніву, стануть якобінці. Вони захоплюватимуться візією держави як володаря всіх благ і чеснот, держави – вихователя нового індивіда, держави, що запевнить тріумф справедливості й замінить Провидіння у функціях догляду за цілістю життя. Нелегко декретом запровадити рівність і доброчесність, але жодна ціна не видається занадто високою для такої мети. Гасло, яке несли революційні загони, говорить про все: «Свобода, рівність, братерство – або смерть». На двох протилежних полюсах – і в маркіза де Сада, й у Сент-Жюста – смерті, видається невідступною тінню свободи, що зневажає дріб’язковість, у якій її замкнула ліберальна концепція.

Однак держава Руссо із «Суспільного договору», здається, не має нічого спільного з Францією Терору. Це держава закону, який випереджує конфлікти, внеможливлюючи їх у зародку. Це одна з тих фантазій, які регулярно навідують людство, без турботи про те, як запровадити той загальний стан нейтралізації суперечностей, або ж які будуть фактичні наслідки того запровадження. Руссо в жодному випадку не практик – швидше його можна визначити як теолога політики. Він належав до грона філософів, для яких головною проблемою була загадка теодицеї: як пояснити існування зла, як виправдати Бога. Ернст Кассірер підкреслює, що оригінальність Жан-Жака полягає в переміщенні зла з душі індивіда (версія первородного гріха) і з Природи (маніхейська версія) на суспільний порядок. Усе залежить від політики, а люди пластичні: вони будуть такими, якими їх зробить влада. А що досі вони були для себе навзаєм осудом і пеклом, то тепер, завдяки запровадженому новому устрою, самі себе спасуть. Ба більше: в моральному сенсі людина стане немовби власним творцем, бо ж раніше, за попереднього ладу, вона не існувала як етична, тобто людська істота. Суспільний договір, який долає теперішній стан, відкидає деморалізовану негативну свободу й лягає в основу нового суспільства, що стає відповіддю людства на давнє запитання теодицеї.