Збигнев Херберт - 12 польських есеїв

Такий тип радикалізму характерний для французького Просвітництва – його не знає ні Англія, ні Німеччина. Це знову ставить перед нами проблему політично-релігійного контексту. Союз абсолютної монархії й католицької Церкви розпалює у Франції незнані північним і східним сусідам конфлікти. Розрив між свідомістю освічених прошарків і явно гнобительськими інституціями стає неприйнятним. Церква і пов’язані з нею світські установи агресивно реагують на все нове: науку, філософію, літературу, визвольний рух третього стану. Франція офіційно живе за засадами легітимізму з Божої ласки і «політики, виведеної зі Святого Письма» – у період успіхів думок Локка і Г’юма. Вона живе під контролем ортодоксії, насторожі якої стоїть державний апарат, коли в Німеччині квітнуть релігійні пошуки, що надовго вкорінюють християнство в сучасну німецьку ментальність. Коли в цьому контексті прочитаємо слова Вольтера, що релігія гальмує розумовий і моральний поступ, що вона нездатна обґрунтувати справжню моральність (позаяк звертається до примусу й страху), ані забезпечити справжній громадський порядок (бо підтримує суспільно шкідливі монархічні інституції), – відчуємо за цим голос зболеного сумління. Католицька церква XVIII сторіччя, можливо, пройшла повз свій великий шанс, притримуючись того, чого не можна виправдати ні з людської, ні з християнської точки зору. І в цьому сенсі вона співвідповідальна за розбрат з громадянським суспільством, який започаткувало XVIII сторіччя.

Як відомо, для Франції ця ситуація мала фатальні наслідки. Неподолані суперечності розрядились у революційному вибухові і штовхнули революцію до крайніх форм. Але не тільки це. Протистояння поклало початок ідеологічній громадянській війні, що триває вже понад два сторіччя, підживлюючи вороже ставлення антиклерикалів-спадкоємців Вольтера не лише до громадської присутності Церкви, а й до християнської історії та культури (тільки останнім часом, здається, намітились певні зміни у твердій позиції «фанатиків антифанатизму»). Відомою стала цитата з твору священика Рейналя з 1870 року: «Через рух, закорінений у самій природі релігії, католицизм невпинно прямує до протестантизму, протестантизм до социніанізму (одне слово, до антитринітаризму. – Є. Б.), социніанізм до деїзму, деїзм до скептицизму», – і сьогодні під цією цитатою багато хто б підписався. А ці слова були написані у Франції XVIII сторіччя, де боротьба за свободу проявлялась у гострій сутичці з інституційною релігією і через це отримала негативний імпульс. Ці слова не підходять до англійської та, особливо, німецької атмосфери, яка в той період була атмосферою релігійного піднесення, хоч і виведеного поза рамки ортодоксії. У Франції подив чужинців викликала дивна «секта атеїстів»: коли Дейвід Г’юм у товаристві французьких люмінаріїв зізнався, що ще ніколи їх не зустрічав, господар, барон д’Гольбах, жестом вказав на всіх, хто перебував при столі. Це плід французької специфіки – монархії як «найстаршої дочки Церкви».

Коли оглядаємо результати цього ферменту за двісті років, бачимо, як формуються уявлення про права особи та устрій суспільства, яке ці права здатне захистити, – себто початок ліберальної концепції. Вона виросла з британського досвіду: з фактичного розриву між політикою і сакральною сферою. Коли англійці у XVIII сторіччі енергійно впорядковують справи королівства, захищають і розширюють прерогативи парламенту й утверджують особисті свободи, вони довершують справу з непередбачуваними наслідками: десакралізацію політики. Тепер політика стає інструментом у руках людей, у добрі й злі, а не сакраментальним зв’язком, що походить від небес. Англія – це перша країна, що пережила й зрозуміла значення альтернації: змінності у правлінні як гаранту суспільної рівноваги. Дві партії, що одна по другій приходять до влади, три релігійні сили (англікани, пресвітеріани, католики), які добиваються впливу – важко знайти кращий урок політичного антиманіхейства. У цьому контексті – добре продуманих і контрольованих інституцій, старих навичок правопорядку – концепція негативної свободи, що регулює суспільну поведінку, залишаючи індивідам вибір власних цілей, здається, сама напрошується як плід практичної мудрості. Ідея релігії як приватної справи, що переживається у глибині душі (хоча як історичний знак в Англії існує державна релігія!), відповідає ситуації співіснування багатьох віросповідувань, але водночас є записом досвіду минулого: пам’яті про жахіття релігійних воєн. Теоретично та історично негативна свобода перегукується з переконанням у дорослості, повнолітності людини, здатної в принципі керувати собою. Звичайно, слід дбати про взаємоузгодження численних індивідуальних свобод, але тільки створивши для них вільний простір, можна отримати в результаті суспільство якщо й не найліпше, то принаймні не найгірше. Навіть сьогодні, як відомо, ця програма не має цілковитої підтримки. Цікаво простежити контроверсії, які вона викликала вже у XVIII сторіччі – це буде матриця суперечок, що тривають досі.