Збигнев Херберт - 12 польських есеїв

Маркіз де Сад був виродком Просвітництва – його позашлюбним сином. А все-таки – сином. Не тільки як аристократ, представник класу, що в досконалій несвідомості більшості своїх членів – і з ясним передчуттям у небагатьох – підготовляв у Франції власну загибель. А й як учень енциклопедистів і матеріалістів, котрий перекреслив їхні плани і показав, що можна зробити з їхньою аргументацією, застосованою всупереч їхнім намірам. Якщо вжити пізніше визначення, маркіз відштовхнувся від цілковитої свободи, аби дійти до цілковитого поневолення, затерши всяку різницю між одним і другим. На першому рівні йдеться про поневолення тих, які в світі його уяви є жертвами, бо без жертв свобода жменьки обранців була би позбавлена сенсу. Але на цьому ще не кінець. На другому рівні адепти необмеженої свободи потрапляють у філософську пастку. Оскільки «справжня» свобода відкидає будь-які обмеження, розум, моральність, милосердя, користь і стає оголена навпроти самої себе, то єдиним рушієм будуть для неї жадання й пристрасті. Герої Сада, титани свободи, потрапляють у цілковиту залежність від власної біологічної механіки, перетворюються в її забавки. Геніальність його полягає в тому, що він це бачить і відверто про це говорить. Герої-кати б’ються в конвульсіях, у які їх ввергає страшне коло Природи, спадок творення її нищення; вони знають, що немає від цього порятунку. Один із них, усвідомлюючи, що в найбільшому піднесенні сваволі він залишається лише інструментом та імітатором Природи (цикл жадання, заспокоєння, знищення), кричить про свою ненависть до неї. Ось остаточне поневолення – треба знищити Природу, щоб від неї звільнитися. Але вчинити це – означає ще раз підтвердити її закони, тобто власну неволю (нищити – отже служити).

Хочеться вигукнути: це ж говорить читач Канта! Єдина свобода, яку можна захистити, вирвати з інфернального кола, це та, яку ототожнимо з відкритим у своїй глибині моральним законом. Інакше потрапляємо в залежність під «іншого» в нас, від звіра. Урок Сада підтримує просвітницьку працю над дослідженням і визначенням сфери людської свободи, бо керує ним подібна логіка, тільки з протилежним знаком.

Свобода цікавила маркіза де Сада, передусім, як абстрактна проблема. Його романи мають «геометричний», дедуктивний характер і аж ніяк не можуть бути сценаріями людських ситуацій через свою ірреальність. Релігійна свобода (що означає для нього звільнення від релігії) – це й теоретична операція: відкидання абсурдного й кровожерного Бога. Проте для більшості умів епохи буде інакше: свобода сприйматиметься як пекуча політична проблема, а релігійна свобода – як свобода віросповідання відповідно до внутрішніх переконань. У цій сфері виняткового значення набуває постать Вольтера.

Вольтер, життя якого було низкою вигнань за межі Франції, провівши один з таких періодів в Англії, повернувся перейнятий контрастом між обома державами не на користь рідної. Абсолютистські структури вразили його як анахронізм, що обмежує розвиток суспільства, економіки та думки. Безсиллю монархії в організації новочасного життя відповідають скорумпованість судочинства, свавілля адміністрації, склерозність університетів, релігійна непримиренність та фанатизм. Вольтер береться за досі нечуване починання: одноосібну акцію проти зловживань інституцій, акцію, яка перетворить його у безпрецедентну постать, що викликатиме страх і пошану можновладців, захоплення громадської думки, ненависть церковної ієрархії. Він уперше впроваджує інтервенційну поставу з боку приватної особи, звичайного громадянина, що не погоджується з офіційними актами несправедливості. (Вольтер стане для Франції першою моделлю «заангажованого інтелектуала», слідом якого піде Золя, захищаючи Дрейфуса, а відтак і інтелектуали 1950-1960 років, що виступили проти тортур в Алжирі.)

Ця активність, дуже важлива для розбудження громадської думки, стала відомою через кілька гучних «справ», за які боровся Вольтер. Справа Каласа, протестанта, страченого за вбивство сина в атмосфері антипротестантських цькувань і реабілітованого посмертно після втручання філософа. Справа кавалера де Ля Барра, засудженого до страти – спалення живцем, бо не зняв капелюха перед Святими Таїнствами. Справа Сірвена, протестанта з Тулузи, якого реабілітували за допомогою Вольтера, цього разу – перед виконанням вироку. Це вчинки, завдяки яким ім’я Вольтера залишиться символом сучасної моральної чутливості. Церква зберегла до нього стійку образу через різкий полемічний темперамент філософа. Він був радикальним антиклерикалом, висміював літургію, догмати, чернечі ордени, марновірство, схоластику та Інквізицію, проганяння сарани за допомогою свяченої води, молитовне життя – все ставлячи на одному рівні, зрівнюючи в магмі абсурду, бо все це не мало нічого спільного з раціональною візією людини й культури, з деїстичною концепцією найвищої Істоти, яку нібито позитивні релігії звели до варварських і внутрішньо суперечливих функцій. Історики Просвітництва наголошують на «фанатичному антифанатизмі» й засліпленні Вольтера. Радикальна теорія релігійного відчуження (передвіщення XIX сторіччя) заслонила йому складну суспільну дійсність, зробила нечутливим до цілих сфер людського життя.