Ти не маєш довкола
свічадонька жодного
де б не мала себе
чужої
пошукай собі інших плес
щоб надивитись на себе…
Літній світ, заглядаючи до кімнати через вікно, помічає власне відображення в дзеркалі, впізнає себе і, відбиваючись від себе віртуального, до себе реального, втікає. Перетяг часу, нестримна течія колообігу, лет у занепад, у циклічне відтворення, обертання смерті й розмін її на життя. З «нею» все значно складніше. Дивлячись у дзеркало, «вона», звичайно, краєм ока зауважує відображений у ньому світ позад себе — « їй це дивне це літнє заснуле кіно », відчитуючи його як знайомий текст, складений графемами дощів і ромашок. Ці графеми і є тим, щó вони означають. Складність полягає в тому, що окрім писаного тексту світу «вона» бачить на екрані дзеркала ще й себе — і не впізнає цієї мови, не може її відчитати/перекласти/обміняти. «Вона» не може ототожнитись зі своїм відбитком, упізнати його і, скажімо, знуджено відвернутись: «адже це лише я». Лице в дзеркалі надто чуже, надто інакше — але чому? Тому що воно надміру, немислимо гарне. «Адже це не я , це — вона », — десь отаким мав би бути хід «її» думок, якщо «вона», звичайно, наділена здатністю судження. Жодна «вона» не може сказати про себе «я». І це пастка для мови, бо «немислимо» означає «невимовно». У невимовному екстазі мова самовтрачається, власне ім'я не знає більше дороги до вуха. Те, що «вона» відчуває, милуючись відбитком (припустімо, письмом), межує з гіпнотичним жахом безмежно солодкої млості успіння, тягар невагомості якого сповільнює рухи, зупиняє подих. Зйомка/демонстрація «найдовших годин» заснулого кіно триває у фантастично сповільненому темпі, у штучному часі моторошної репродукції єдиного кадру.
Заворожена анонімним відображенням, «вона» втрачає себе (і не може втратити) у тому, хто дивиться «їй» у вічі з дзеркала — а звідти дивиться Ніхто (кращим відповідником було би російське слово «некто»). Ніхто, дивлячись на «неї» звідтам, упізнає «її»: це я, Ніхто. Нарцисична анігіляція зависає в безчасі: перетяг, який існує поміж життям і смертю, не може існувати поміж Нічим і Нічим. «Вона» не впізнає себе й цим самим знищує ідентифікаційний код; натомість Ніхто ідентифікується з «нею» — і це двоєдиний процес, де А = А, і А ≠ А одночасно, точніше — безчасно.
Дзеркало є порожнім означником, уміститися та втопитися в якому (у власному відображенні) може безліч образів означуваного: дзеркало є письмом. Безмежним дзеркалом порожнього означника є і оця заіменна Чубаєва «вона», здатна вмістити в собі незліченні процесії означуваних. За одним застереженням: вони всі мають належати до жіночого роду. «Вона» — це суто жіноче дзеркало, найтонше світло особливого статусу, а не статі, вибіркове дзеркало, де відображаються вишня за вікном, зоря, хмара, телеграма, мова, одним словом — «вона»:
бачу в дзеркалі срібні телеграми хмар що ніким не підписані —
бо для найтоншого світла як не шукай не віднайдеш ім'я
(«Марія»)
Драма Чубаєвого вірша полягає в усвідомленій потребі визволення «її» від дзеркальної мани (до речі, це може бути не тільки дзеркало, а й фотографія). Копія в дзеркалі перевершує оригінал, але це перевершення відбувається лише в уяві оригінала; однак наша проблема полягає в тому, що «вона» не має оригінала. «Її» не варто шукати поза межами вірша, сказав Грицько. Чітко сформульоване питання: «щó їй?» здобуває не менш виразну відповідь: їй — потреба визволитись із полону. Риторичне затягування, нерозв'язане відтермінування смислу в першому варіанті вірша (перелік/облік того, що належиться «їй») поступається місцем осяянню, котре настає в другому варіанті: Чубай усуває позитивність свободи, яка мала би полягати у вірі в невідоме наразі ім'я і, вводячи яв анафеми, розв'язує напругу ідентифікації з Нічим. Втрачаючи ідентичність із «нею», Ніхто з «нею» зливається, розчиняється в «ній» — а «вона» розчиняється у водах вірша; дисконтинуальність, перервність «її» вилученості й загрузання в штучному античасі анаграми обертається плином зеленóї течії.
Осяйний фантазм у свічаді чужий і моторошно прекрасний іще й тому, що він не має шкіри, пружної на дотик, крові, солоної на смак: до мани неможливо доторкнутися, пальці пестять холодну дзеркальну твердь. Поверхня мани ніколи не зволожується краплями солоного поту, у дзеркальному потойбіччі, яке для «неї» тут, панує вакуум безгоміння, особлива німота чатування неназваної ніщоти, беззвучне ридання фонем, ув'язнених графемами. Про повернення в себе — до цілого ім'я та живої шкіри — виразно говорять обидва варіанти одного й того ж рядка:
Читать дальше