Костянтин Москалець - Гра триває. Літературна критика та есеїстка

Згодом цей «ніж» і любов до нього переходять за таємними законами містичної етимології поета в «ніжність», бо «жодна благодать не спить в сокирі ніже в револьвері» («Старі коханці»), бо ніж «підлий» («Кохання в Києві»). Ця ніжність нічим не нагадує розчуленості, вона ясна та вимоглива, подеколи навіть сухувато-дидактична — як от у «Вужах» або у вірші «Очі», де у відповідь на зникання ясминової еластичності шкіри подруги з'являється вимога своєчасності й вірності неуникненному розвоєві в'янення. Інколи ця ніжність обертається не позбавленим патетики закликом до новітнього українського Месії зглянутися над отруєним і поржавілим світом, нагадуванням про його материнську ідентичність цілим віялом пестливих слів, які, правду кажучи, незвично бачити в такої загалом стриманої поетеси:

Ця пізня — і тому трохи сором'язлива — ніжність, яка прямо називається-викликається на ім'я («Ніжність як сон…»), присутня не лише в небаченій для попередніх збірок кількості зменшувальних форм; вона проникає до віршів і непрямим чином, то асоціюючись із розтаванням нічного снігу, яке вгадується втомленою любовним безсонням жінкою («Сонет у грудні»), то просвічуючи в легкій усмішці тієї жінки, яка споглядає відображення двох силуетів у ранковому дзеркалі, суміщаючи його зі спогадом про наперед-знання, притаманне юності, — а тодішнє яснобачення включає до сьогоднішньої реальності образ із картини («Старі коханці»).

Ще одна прикметна риса «Алергії» — зменшення культурологічних і літературних ремінісценцій, властивих дискурсові такої ерудованої поетеси як Наталка Білоцерківець. Звичайно, вона й тут залишається поетесою «книжною», входячи бажаним гостем у горизонт радше інтелектуальних, ніж чуттєвих сподівань. Але в нових віршах ця книжність органічна, вона просякає саму атмосферу поезій як свого роду «алергійність» до недостатньої начитаності й водночас перестає сприйматись як звучання окремішніх голосів улюблених авторів. Про такий діалогічний підхід до попередніх текстів, про рівноправність співрозмовників свідчить «Хор хлопчиків», який можна читати без жодних алюзій із романом Юнґера — і насолоджуватися віршем, не читавши роман. Невипадково ж і «мармурові скелі» тут перестають бути топонімічною назвою, стаючи просто скелями з мармуру, на яких підлітки обдирають коліна (інша річ, що мармур — той самий, як «той самий» ніж, як «та сама» ніжність). «Прочитавши достатньо багато, перестаєш плутати літературу з життям; натомість приходить розуміння того, що для викшталтуваних людей література може бути життям, а життя — літературою», — писав уже згадуваний Томас Стернз Еліот у передмові до вибраного Павнда.

Підсумовуючи все вищесказане (а ще краще — читаючи «Алергію» самостійно), можна зробити висновок, що сучасна українська література збагатилася своєрідною перлиною інтелектуальної та ліричної поезії. У час переоцінки всіх цінностей, коли більшість орієнтирів виявилися непридатними, а новоявлені — сумнівними з етичного боку, коли гігантичний масив графоманської продукції, наштампованої радянськими віршоробами та їхніми ранньоукраїнськими спадкоємцями викликає байдужість — тобто нічого не викликає — ця перлина з дратівливою назвою бачиться особливо потрібною. Адже «Алергія» Наталки Білоцерківець чутливо резонує з нашою сучасністю, з нашою замотаністю та знервованістю, ніжністю та книжністю, з нашими реакціями на культурні та політичні події — з усім тим, що без решти складається на ціле людське життя.

«Книга перевтілень» Людмили Таран, нещодавно видана київським «Фактом» у серії «Зона Овідія», — це спокійна обсервація жаху старіння, історія старіння, яку кожний із нас переживає вперше й востаннє. Досі тобі всього було замало — мандрів, любові, непрочитаних, ненаписаних книг — і ось, сталося, ти сама шепочеш слово «досить». Досі ти була зграбною та майже невагомою, як летюча риба, а тепер почуваєшся старим неповоротким псом, у якого сльозяться очі, « і побитим, Невмитим поглядом він просить: „Не женіть…“ ». Старіння, як і смерть, кожний здійснює наодинці. Розповісти про власне старіння вголос, записавши дію знедійснення в мереживах поетичних слів — для цього потрібна неабияка буттєва відвага. Особливо ж тоді, коли про старіння розповідає жінка. Жінка гарна, розумна, чуттєва, сповнена еротичного чару, вона не визнає знехтуваності людей, що старіють, як і тієї несправедливої правди, що в епоху перенасичення інформацією її неінформативні повідомлення можуть видатися необов'язковими, надто сентиментальними або наївними. Старість стається з кожним, і тому Людмила Таран прилучає нас до неї не як до біологічного факту, а як до життєво важливої Таїни. Можливо, цю Таїну можна порівняти зі святою Таїною Подружжя, невипадково ж один із циклів книги має назву «Вірші про старість. Вона і він». Невипадкові й численні мотиви, пов'язані з еротичною насолодою. Старіння й еротика переплітаються в загадковому шлюбі, наче ті двоє коханців, що вже непотрібні одне одному, але жити окремо не в спромозі («Колекція життя — рясна і небезпечна…»). Підтримуючи себе навзаєм, старіння й еротика просуваються буттям як таємничий синтез, де в'янення та згасання межують із любовною насолодою, а часом перевершують її.