Костянтин Москалець - Гра триває. Літературна критика та есеїстка

У цьому твердому знанні основоположних знаків людської єдності — хреста й танцю, віри в істину й віри в спасенний обман ілюзії — криється, мабуть, і головніша причина Герасим'юкової свободи від невідь-ким покладеного на нас обов'язку грати в бісер або, перефразовуючи вислів із однієї старої книги, розсипати цей бісер перед усеїдними інтелектуалами. Постмодерний світ цитати й пастишу, змішування стилів, нігілістичного заперечення стилів, поверхового мерехтіння стилізацій та імітацій, нерозрізненності статей, етичного релятивізму й байдужості неохоче відходить у минуле, туди, де спочиває вже багато світів людини. Ці чергові мандри чергового блудного сина знаходять своє місце й визначення в практикованому християнському міті; відповідь на них, сприйняття їх у самого Герасим'юка можуть бути різними — від вищого співчуття, зображеного Рембрандтом на четвертій сторінці обкладинки або у вірші «Він має повернутися. В хатину…» — до гніву за зраду та профанацію найнедоторканніших святощів та вартостей («Дощ на світанку стих…», «Я не знаю того, хто привів») і обіцянки обов'язкової розплати («Прийшли вночі. „Твій, діду, син умер…“», «…Не про всіх запитав. Розказав…»). До речі, щодо гуцульської вразливості — особисто мені вона дуже нагадує японську чуттєву ніжність і слабкість перед красою квітучої сакури, але разом із тим — уміння середньовічних самураїв із однаково любовною майстерністю скласти хоку, букет ікебани, заварити чай, випустити кишки ворогові або зробити харакірі самому собі:

Утім, убивчі й самовбивчі приписи цього лицарського етичного кодексу bushido застосовуються тільки в екстремальних ситуаціях безвиході, до того ж, не завжди — свідченням цього є один із найсильніших і найдовершеніших Герасим'юкових віршів «Коса», де ми знову зустрічаємося із цим ключовим словом «відітни», — і зі спасенною відмовою виконувати закладений у ньому наказ. Про «Косу» треба писати великий філософський трактат, щоб дослідити весь узір тих разючих паралелей із «Дао де цзін» та «І Цзін», які аж кричать, так хочуть бути виявленими. За браком місця від трактату наразі доведеться відмовитися. Вкажу лише, що одна з гексаграм «І Цзін», а саме, «Цянь (Смирення)» є докладним зображенням описаної Герасим'юком ситуації. Знак гори розташований під знаком землі. У притчі старого вояка (теж свого роду самурая) йдеться про десятилітнє зимування гурту повстанців, серед яких була жінка, у підземній криївці. Опанована відчаєм зневіри, вона прохає одного з вояків відітнути їй косу, бо та, мовляв, уже не придасться. Приголомшений цим проханням-велінням, воїн, проте, відмовляється:

І це підземне розчісування коси триває роками. Взагалі-то гора повинна міститися над землею — і так само над землею повинна розчісуватися жіноча коса. Якщо ж і гора, і ненастанно розчісувана коса перебувають під землею, то це з максимальною лаконічністю виражає образ смирення й терпеливості, які закорінені в плинності часу, — і пливучи далі цим часом, стаючи ним, долають несприятливе, катастрофічне розташування обставин. Притчу про перемогу діахронії над синхронією адресовано людині, яка також перебуває в кризовій ситуації та повинна допомогти їй витримати гніт саме цієї миті, — подальша доля жінки та вояків після їхнього виходу на поверхню землі («Свобода» — наступна гексаграма «І Цзін») не є менш істотною, проте вона й не актуальна для ось-ситуації, яку бажано подолати, не долаючи її. Наука довготерпеливості уникає негайних розв'язків, однозначних відповідей і вчинків — саме знанням плинності перемагаючи силу, владу й гаданий безчас. Що ж до «Дао де цзін», то чжани, у яких радять «притуплювати гостроту» й «діяти недіянням», є загальновідомими (що не означає загальнозрозумілості). Із цією незбагненною для західноєвропейського способу мислення неквапливістю довготерпеливості ми зустрічаємося й у вірші «Замело», із цією ухильністю, на позір покірною обставинам, насправді ж — у своїх наслідках — гострішою та безжальнішою за лезо сокири — практично в усіх «повстанських» віршах, зокрема у «Псах Юрія Змієборця». Якраз цей вірш та «Дорогою на Мончели» й дали мені підставу говорити про поступове віддалення архіпелагу Гуцулія в бік Повітряного океану — та про його непізнаванність або, маймо надію, все ще непізнаність: бо виявляється, що ми більше знаємо про Японію, ніж про цю таємничу країну: