Юрий Шаповал - Петро Шелест

Укожного часу своя правда. За часів Петра Юхимовича Шелеста правдою було переважно те, що писала газета «Правда» – центральний друкарський орган правлячої Компартії Радянського Союзу. Згаданий друкарський орган Шелеста спочатку підтримував, потім з неменшим ентузіазмом клеймив, а далі просто «забув» про Петра Юхимовича.

Зате не забувають про Шелеста нині. Чого тільки про нього не пишуть… Інтернетні автори то оголошують його одним із «прокураторів України», то прадідом «відомої російської телеведучої Ольги Шелест» (що, зрозуміло, не відповідає дійсності), то приписують йому роздачу квартир своїм коханкам… Словом, Шелеста то клеймлять, то хвалять. На мій погляд, навіть не дивлячись на декларовані дурощі, це непогано. Непогано, оскільки нині про Петра Шелеста не забувають, як це зробила в 1970-х роках верхівка могутнього партійно-державного класу під назвою «номенклатура».

Як можна здогадатися, виникло це забуття не само по собі, не автоматично, а за помахом «чарівної політичної палички», яку тримали у своїх руках тодішні лідери. І тут, мабуть, варто коротко торкнутися власне проблеми лідерства. Політологи-теоретики стверджують, що політичне лідерство відрізняється від політичного керівництва. Останнє передбачає достатньо жорстку і формалізовану систему відносин панування-підпорядкування. Тоді як політичне лідерство є владою, здійснюваною одним або декількома індивідами, з метою стимулювати членів нації до дій.

Якщо екстраполювати згадані й інші дефініції на Петра Шелеста, то вони чудово йому пасують. Тим паче, що діяти йому довелося в епоху, коли харизма (або її відсутність) у лідерів і просто керівників підкріплювалася значними номенклатурними «аргументами» (наприклад, членством у вищих керівних структурах, депутатством у тодішньому розумінні цього слова тощо).

А взагалі-то, якщо навіть зробити своєрідний «коктейль» із модних визначень понять «лідер» і «керівник», Петро Шелест у нього чудово «впишеться». Його особа включала безліч різновекторних характеристик. Це ж дає підставу говорити і про певні парадокси Шелеста, що робить його ще більш цікавим для будь-якого дослідника.

Родом він був не з «національно свідомої» Західної України, але його підозрювали і врешті-решт звинуватили в «націоналізмі». Досить довго він «директорував», очолював важливі для радянської системи промислові підприємства і не прагнув робити політичну кар’єру. Проте в 45 років Шелест почав працювати другим секретарем, а в сорок дев’ять його обрали першим секретарем Київського обласного комітету партії. Незабаром він очолив Компартію України, і дехто називав його «директором України».

…Наприкінці 1971 року співробітники тодішнього всесильного КДБ сповістили Шелеста про підготовлюваний на нього як на «ставленика Москви» замах. Чекісти «вирахували» терористів. Ними виявилися двоє студентів. Згадуючи про цей епізод, Петро Юхимович записав: «Молоді люди висловлюють свою незадоволеність з приводу відсутності демократичних свобод друку і всіх засобів масової інформації. «Ідеологія, – кажуть вони, – нав’язує геть усе… Занадто багато хвастощів про «успіхи» зовнішньої і внутрішньої політики, а про свій власний народ виражається мало справжньої турботи. Державні народні кошти витрачаються безконтрольно направо і наліво, під прикриттям «інтернаціональної допомоги». Неприємно все це вислуховувати, тим паче, що, дійсно, деякі наші питання вимагають корінного перегляду».

«Проводжу лінію Москви» – це слова самого Петра Шелеста, записані для себе самого. Проте серед істориків, політологів, журналістів утвердилась думка, що він боровся за більші права України, підтримував обмежену «українізацію» і взагалі зважився вимагати більшої пошани до республіки, в якій «директорствував», демонстрував московським вождям власну гідність і підкреслював необхідність шанобливого ставлення до минулого і сьогодення України.

Ще один гідний обговорення пікантний штрих. Петро Юхимович віддавав належне Йосифу Сталіну як керівникові, підтримав ідею споруди сталінського постаменту в Москві на Красній площі, недалеко від ленінського Мавзолею, біля Кремлівської стіни, що обговорювалася на найвищому рівні тодішнього партійного керівництва. Разом з тим Шелест розумів, якими методами Сталін досягав успіхів, адже в спогадах того був такий запис: «У той час – 1932–1934 роки – в Україні був страшний голод. На селі вимирали з голоду родинами, навіть цілими селами. У багатьох місцях було навіть людоїдство. Все ж таки коли-небудь стане відомо, скільки ж від голодної смерті в ці роки загинуло людей. Це був просто злочин нашого уряду, але про це соромливо замовчується, все списується на успіхи і труднощі “зросту”».